ТОВАРИШ — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: товариш зі школи; шкільний товариш

Правильніше: товариш за професією; колега

Правильніше: товариш у нещасті (нещастям)

Правильніше: бойовий побратим

Правильніше: з сусідом живи, а тин городи

Правильніше: товариш по службі

Правильніше: на колір і смак товариш не всяк; сто баб – сто рад

Правильніше: старець ведміднику не товариш

Правильніше: у кожного свій смак; на колір і смак – товариш не всяк; кожен івась має свій лас; кому піп, кому попадя, а кому попова дочка; смак не у всіх однак

Правильніше: шорник свитнику не товариш

Правильніше: кошель торбі не товариш

Правильніше: на колір і смак товариш не всяк

Правильніше: чешися кінь з конем, а віл з волом

Перевірте вживання іменника дружок і в разі потреби замініть:

товариш, товаришок — друг;

дружба — близький друг нареченого у весільному обряді;

друже, голубе, серденько — у звертанні.

Просимо розтлумачити правомірність уживання звертань пан, пані, панове на теперішньому етапі буття нашої спільноти.
За більшовицьких часів універсальною формою звертання було слово товариш. Щоправда, як в усній, так і в письмовій формах воно постійно еволюціонувало: «т. Вухналь», «тов. Вухналь», «товариш Вухналь Йосип Васильович». Усі різновиди прийнятої норми варіювалися залежно від того, хто і на якому щаблі стояв. Ніхто не наважувався звернутися до будь-кого зі словом пан, бо ризикував почути від якогось «гегемона» презирливе «пхе» – у ліпшому випадку, а в гіршому – потрапити «до д'ної ями»...
Зі словом громадянин частіше зверталися до тих, кого позбавляли громадянських прав або ж щоб дистанціюватися. Лексемою добродій краще було не послуговуватися, бо тоді людину сприймали як причетну до колишньої Директорії...
Слово мадам було лайливе. Ним обзивали, коли хотіли натякнути на сумнівні морально-етичні якості особи. Таке зміщення понять у вживанні слів-звертань, та ще й узятих з чужих мов, створило свій макаронічний стиль, щось на зразок «Эй, девушка в светлой кофточке!», «Эй, мужчина в темной шляпе!» Незрідка доводилося спостерігати, як до незнайомих зверталися «ніяк», тобто ставили запитання, висловлювали міркування начебто безадресно, у простір з надією, що хтось прийме це «на себе» і відповість чи втягнеться в розмову.
Лише на початку 90-х років лаконічне, милозвучне і найбільш відповідне саме українській спільноті звертання пан, пані, панове стало начебто набувати прав громадянства. Ці слова з притаманним їм стримано-емоційним і водночас найповнішим виявленням поваги зазвучали у побуті, в офіційних стосунках, у інших сферах.
Першими проти цього просто-таки з обскурантським запалом виступили законотворці, товариші народні депутати, колишні обкомівці. Вірні ідеям пролетарської солідарності їх підтримали ще зліші секретарі райкомів партії. Ну, а електорат – він і є електорат... Так швиденько і повернулися до вже звичного «ніяк». Так і кажемо, так і пишемо, як на сходняку – «Вухналь».
Можливо, є відповідна інституція, яка має регламентувати такі питання? Будемо вдячні, якщо повідомите нам про це.
З повагою, Борис Іванович Кульчицький, Київ-60, вул. Ольжича, 9-а, кв. 25.
Шановний Борисе Івановичу!
Сьогодні багато хто в Україні вже не хоче користуватися словом товариш, яке зганьбили більшовики (втім, воно зберігає своє термінологічне значення у військовій сфері), але й до звертань пане, пані, панно, панове люди не призвичаїлися, хоч дванадцять років живемо в незалежній державі. Не призвичаїлися, бо ніхто – ні владні структури, ні відповідні наукові установи та громадські організації – не пропагують цих форм, не роз'яснюють важливості їхнього застосування. Тому й чуємо часто у відповідь: «Та який я в біса пан...» або «Теж мені пани, на трьох одні штани...» А деякі мешканці нашої країни ще й досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично, агресивно виступають проти слова пан як форми звертання. І це тоді, коли її активно використовує увесь західний слов'янський світ, а також прикарпатський регіон України.
У документах форма пан уживається з ім'ям, прізвищем, назвою посади, тобто порівняно з добродій має виразне забарвлення офіційності. А до колективу людей, до аудиторії слухачів варто звертатися: панове, шановні пані й панове, шановне товариство, вельмишановне зібрання.
Інстанцією, яка може докладніше поінформувати вас з цього питання, є академічні інститути української мови та мовознавства. Їхня адреса: Київ-1, вулиця Михайла Грушевського, 4.

В одному з «Уроків державної мови» газета «Хрещатик» цікаво розповіла про нинішні форми звертання. Тепло згадала й наше давнє-предавнє слово товариш, яке спаплюжили більшовики. Однак про його походження промовчала. А варто б сказати. І ще одне прохання до вас. Мене звати Олег. Люди звертаються по-різному: то Олеже, то Олегу, то просто Олег. А як треба за літературною нормою? Заздалегідь вдячний – Олег Петрук, Радянський район м. Києва.
В українській мові є товариш і товар, начебто не пов'язані між собою. А як було насправді? Блукали безкраїми просторами Київської Русі торгівці, купували, продавали, носили і возили із собою всілякий товар. Але самому вирушати в дорогу було небезпечно, ось і брали із собою людину, яка допомагала збувати товар. Себто «спільника по товару», або товариша. Потім це слово набуло значення друг, приятель узагалі, а не тільки в торгівлі, в мандрах.
Далі. Кличний відмінок у літературній мові, як правило, має одну форму для певного іменника. Варіанти є або застарілими, або ще не цілком засвоєними мовою неологізмами. Стосовно вашого імені, пане Петрук, можна сказати таке: форма Олеже (як і княже) – архаїчна і доречна в творах із життя минулих епох. У сучасному мовленні нормативні форми такі: Олегу, князю. Називний відмінок іменника, тобто Олег, неприйнятний в українському звертанні.

Правильніше: товариш або друзяка