ЛИЦАР — СЛОВОВЖИВАННЯ

Для урізноманітнення мовлення замініть іменник рицар на стилістично кращий варіант: лицар.

Правильніше: лицар серця

Правильніше: лицар печального образу

Правильніше: лицар без страху і догани

Словом рицар у Західній Європі часів середньовіччя називали феодала, що належав до військово-землевласницького стану. «Вдерлися туди люті рицарі-хрестоносці, рвали й роздирали на шматки Руську землю…» (А. Хижняк.)
У сучасній мові слово рицар здебільшого сприймається (і це відбито в словниках) як історизм і вживається на позначення відповідного історичного поняття. «Кінних воїнів-феодалів називали рицарями». «Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду та товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо». (З творів О. Гончара.)
У переносному значенні — для характеристики людини самовідданої, благородної, діяча в якійсь галузі — здебільшого вживають слово лицар. «Дмитро Іванович [Яворницький] вбачав у Піддубному справжнього звитяжця, лицаря, що був гордістю нашої батьківщини». (З журналу.) «Згадалося знову Баглаєве товариство, біля чийого вогнища щойно оце сидів, — совісні люди, які стають лицарями праці й життя». (О. Гончар.) «В ілюстраціях до роману Н. Рибака «Переяславська Рада» відомого майстра М. Дерегуса створена ціла галерея національних типів благородних і безстрашних лицарів, що борються за незалежність свого народу». (З журналу.)
Слово лицар також уживають на позначення людини ґречної, ввічливої. Іноді лицарем називають юнака чи дорослого, який виявляє увагу до жінки, дбаючи про її вигоди. «Випадок з Аврельцею надавав йому два козирі: і виявити себе лицарем, і самому хитромудро вибратись з цієї колотнечі на світ божий». (Ірина Вільде.)
Проте у творах деяких письменників помічається недодержання такої диференціації. Так, наприклад, у Лесі Українки в значенні «представник військово-землевласницького стану» вживається слово лицар, а не рицар. Порівн.: «Поміж лицарів блискучих, поміж дам, препишно вбраних, королівна йде поволі у буденних чорних шатах». В О. Донченка: «Біля дівчини увивався середньовічний лицар у срібних латах, з блискучим мечем».
Навпаки, у М. Рильського в переносному значенні нерідко вживається рицар, а не лицар.

Він [Янка Купала] рицар був високої мети,
Він ворог був лукавства і облуди.

Аналіз великої кількості спостережень переконує в тому, що останнім часом переважає тенденція називати рицарем представника військово-землевласницького стану в Західній Європі часів феодалізму, а в інших випадках — вживати слово лицар.
З приводу виникнення цих двох слів цікавою є думка деяких учених, які підкреслюють, що перетворення форми рицар (з нім. Ritter — вершник) на лицар можна вважати проявом народної етимології: на їхню думку, слово лицар виникло за асоціацією до лице.
Останнє зауваження, на наш погляд, певною мірою підтверджує виправданість тенденції називати словом лицар благородну, ввічливу людину (порівн.: личити, бути до лиця). Однак процес вироблення стилістичної норми у вживанні цих слів ще не закінчився.

Не тільки в сучасній українській художній літературі, публіцистиці й перекладах, ба інколи також у наших класичних творах натрапляємо на слова рицар, рицарство, рицарський: «Кругом усе старе рицарство розтавало» (Панас Мирний); «Старий дуже поважав його за незвичайне рицарство і військову обізнаність» (І. Ле); «Усі вони ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка» (В. Собко).
Проте більшість наших класиків, починаючи від І. Котляревського, давала перевагу словам лицар, лицарський, як то з діда-прадіда вимовляв наш народ. Читаємо в «Енеїді» І. Котляревського: «Там лицар всякий парубійко», «Товаришеві Низ сказав: — Не все вперед — назад дивися, ти з лицарства глузд потеряв», «Силач, козак лицарковатий»; бачимо в Марка Вовчка: «Такий же то виріс козак з нього хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських!» Не іншого, а тільки цього слова додержувавсь і Т. Шевченко: «Громада вибрала гетьмана — преславного Лободу Івана, лицаря старого»; те саме знаходимо в І. Франка: «Хіба ж так чесний лицар нападає?»
Таких прикладів із нашої класики й фольклору можна навести ще багато, але мимоволі виникає питання: чи є потреба в існуванні двох паралельних слів, що мають різний звук, але однакове значення? Дехто вважає, що слово лицар слід застосовувати тільки до людей української національної належності, а в інших випадках більше пасує, мовляв, слово рицар.
Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т. Шевченко називав і кавказьких горян лицарями — «І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, богом не забуті»; не вагалась і Леся Українка послуговуватися цим словом, пишучи про шотландців: «Шотландське лицарство усе пішло служити в англійському війську».
З цього можна зробити висновок: краще скрізь, у всіх випадках, користуватись тільки давнім українським словом лицар, що прийшло в нашу літературу з уст народу.

Правильніше: лицар