КРОК — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: час загубив крок

Правильніше: ступати крок у крок

Правильніше: крок у крок з часом

Правильніше: наддати (піддати) ходи [в ноги]; збільшити (прискорити) крок; на ноги налягти

Правильніше: крок у крок

Правильніше: не наважився до цього заходу

Правильніше: приспішувати крок

Правильніше: ступінь у ступінь

Правильніше: вкоротити ходи

Правильніше: крок у крок ступати

Правильніше: ступати крок у крок

Правильніше: почин; починання; перший крок

Правильніше: ступити крок

Перевірте вживання іменника шаг, і якщо мовиться про рух, етап у розвитку, вчинок чи відстань, замініть на: крок.

АЛЕ:

шаг — дрібна монета, найменша грошова сума.

Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей (Панас Мирний).

У поточному мовленні ми без потреби часто вживаємо дієслова робити, зробити з іменниками, забуваючи або не знаючи, що складну конструкцію можна замінити одним словом. Читаємо: «Петро зробив вигляд, що не розуміє співрозмовника», «Гість став на порозі, потім зробив крок уперед», «Це зробило неприємне враження на всіх присутніх». А слід було б сказати так: «Петро удав, що не розуміє співрозмовника», «Гість... ступив крок уперед», «Це прикро вразило всіх присутніх».

У поточному мовленні ми часто вживаємо дієслів робити, зробити з іменниками, забуваючи, що складну конструкцію можна замінити одним словом. Читаємо: «Він зробив вигляд, що не розуміє»; «Геркулес зробив крок назад»; «Це зробило неприємне враження на всіх присутніх», — а можна й слід було тут висловитись: «Він удав, що не розуміє»; «Геркулес ступив крок назад»; «Це прикро вразило всіх присутніх» або «Це справило прикре враження на всіх присутніх».
В одному непоганому перекладі художнього твору з англійської мови читаємо: «Він зробив великий ковток і відчув, як рідина обволікає язик і він приємно німіє». Тут теж замість дієслова зробити й іменника треба послугуватись тільки дієсловом ковтати: «Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула знахарчиного зілля од переполоху» (П. Куліш). Отож, перекладачеві слід було написати: «Він добре ковтнув...»
Принагідно варто нагадати, що російський вислів одним глотком буде по-українському не одним ковтком, як часом пишуть і кажуть, — а відразу хильнув (вихилив), одним проковтом проковтнув.
Таке надуживання без потреби дієсловом зробити надає тексту одноманітності й звужує наші лексично-виражальні можливості, тим самим збіднюючи мову викладу. Наслідуймо краще взірці нашої класики й традиції живого народного мовлення: «Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого» (М. Коцюбинський); «Не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, удаючи з себе ображеного» (С. Васильченко); «Молодих туляків незвичайно вразила краса Києва» (І. Нечуй-Левицький).

Правильніше: Ступив крок назад

Правильніше: [за] два кроки звідси

Правильніше: за два кроки

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»...
Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».
Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово — неологізм.
Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення прогресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі — «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.
А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це — суто спортивний' або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.
Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити — сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг — «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». — М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». — О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». — М. Коцюбинський). Тим-то й такі вислови, як идти пешком, буде по-українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». — С. Чорнобривець), замедлить шаг — уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». — В. Козаченко), ускорить шаг — наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». — Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? — А он крокує до правління. — А бригадир де? — А той давно вже покрокував додому»… Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то — чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».
Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

Правильніше: нашвидкуруч; поквапом; хутко; аче на крилах; семимильними кроками; з вітром навздогін; на всіх парусах

Правильніше: кроком руш; ходом руш

Правильніше: чути ходу

Правильніше: дрібненько ходити; дріботіти

Правильніше: тиха хода

Правильніше: широко ступати

Правильніше: прискорити ходу; набрати ходи

Правильніше: підбігцем

Правильніше: щокроку

Правильніше: ходом (кроком) руш!

Правильніше: не дати й кроку ступити комусь

Правильніше: іти тихою ходою

Правильніше: семимильними кроками

Останнім часом у періодичних і неперіодичних виданнях дуже поширилось нове дієслово крокувати. Крокують по сторінках художніх творів люди («Через годину Пархоменко крокував з своєю командою по вулицях міста»), крокує по сторінках журналів весна («Цього року по ланах крокує рання весна»), крокує по шпальтах газет навіть Першотравень («Києвом крокує Першотравень»). Від цього слова молоді письменники творять похідні дієслова: прикрокувати, закрокувати («Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди»).
Цих дієслів не знала українська класична література, як і фольклор, легко обходячись давніми словами: простувати («Явдоха і Галя ведуть під руки Петра, за ними простує Гринько». — Панас Мирний), рушати («Всі рушили за ватажком Андрієм Корчакою». — І. Нечуй-Левицький), іти («Йде весна запашна, перлами, квітами закосичена». — П. Тичина), подаватися, податися («Теофіл мовчки встає і подається геть». — Леся Українка), прямувати («Товариство на Січ прямувало». — Т. Шевченко), маршувати (Українсько-російський словник АН УРСР; Словник Б. Грінченка), ступати («Не знаю, чи вітер травицю торкає, чи постать кохана край мене ступає». — Олена Пчілка).
Як бачимо, в українській мові є досить слів, щоб не виникала потреба створювати неологізм; чи не природніше звучали б наведені вище фрази, якби замість цього крокувати, що так причарувало письменників і журналістів, поставити давні слова: «Через годину Пархоменко маршував зі своєю командою по місту»; «Цього року по ланах ступає (іде) рання весна»; «Києвом простує Першотравень»?
Мірилом потрібності й життєвості неологізму є народ і його мова: потрібне й доречне народ швидко сприймає й засвоює з книжок і преси, непотрібне, як ось, приміром, слово позаяк, що намагалося колись витиснути з ужитку давні слова бо, через те що, тому що, — відкидає. Такою є й доля цього штучного, непотрібного крокувати: хоч воно й увійшло разом зі словом позаяк до наших академічних словників, та народ не сприйняв його, бо щось так і не чути, щоб десь на Україні казали: «Голова колгоспу крокує до правління, а бригадир закрокував до своєї бригади», — а кажуть і, очевидно, далі казатимуть: «Голова колгоспу йде до правління, а бригадир подався (пішов) до своєї бригади».
Треба пам'ятати, що іменник крок, який лежить в основі дієслова крокувати, означає українською мовою «відстань між ногами, що рухаються», а не «рух», як у російській мові шаг. На позначення руху є інші українські слова: хід, хода («Шкода ходу до поганого роду». — Прислів'я; «Впоперек дороги тихою ходою повз мене йшов старий дідок». — Я. Щоголів; «Замовк Ярема, зажурився, поїхав ходою». — Т. Шевченко; наддавати ходу або ходи. — Українсько-російський словник АН УРСР; «Забрехали на подвір'ї собаки, почувши ходу людини». — М. Стельмах); ступа («На тому березі почулася кінська ступа». — М. Коцюбинський; «Проти вітру повільною ступою ішли коні». — С Чорнобривець).
Отже, треба не допускати штучних висловів типу «ішов тихим кроком», «прискорив кроки» тощо.
Хибно створеною була й військова команда кроком руш відповідно до російської шагом марш. Українським відповідником до російських слів шаг, поступь є хід: «Екзекутор перейшов скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут» (М. Черемшина). Отже, й у військовій команді треба замість слова крок поставити хід: ходом руш, як це й зробили згодом чи не самі творці цієї команди.

Правильніше: кроком руш, ходом руш

Правильніше: Приємно говорити про такі конкретні кроки