ПЛУГ — ЕТИМОЛОГІЯ

псл. plugъ «плуг»;

загальновизнаної етимології не має;

можливо, похідне утворення від plužiti «тягти по землі», з яким пов’язане ч. plouhati, ploužiti «тс.», п. ст. [płużyć] «тягатися; волочитися, вештатися», укр. [плуга́нити] «повільно йти, плентатися», де, як і в псл. plugъ «плуг», основа plu-g- визнається суфіксальним розширенням давнього іє. *plou̯- (*pleu̯-) «тягти; текти, лити, литися» (Brückner AfSlPh 23, 626; Machek ESJČ 463–464; Holub–Lyer 379; Мартынов Сл.-герм. взаимод. 175–178; Трубачев Сл. языкозн. 1988, 307; Moszyński JP 36, 1–5; Terras ZfSlPh 19, 123);

менш імовірне виведення слов’янських форм (Фасмер III 287; Преобр. II 78; Brückner 422; AfSlPh 42, 142; Holub–Kop. 206; Schuster-Šewc 1093–1094; Skok II 690; Критенко Вступ 532; Мейе ОЯ 130; Kiparsky GLG 258; Mеringer IF 16, 184–185; 17, 100–101; 18, 244–245; Uhlenbeck AfSlPh 15, 490; PBrB 35, 176–177; Torp 222; van Wijk LF 23, 366–367; 28, 125–126; Meillet Études 179; Stender-Petersen 407–408) з пгерм. *plōga «плуг», до якого зводяться двн. pfluog, pfluoc, дісл. plógr, пізнє дангл. plōg, plōh «тс.»;

р. бр. болг. м. плуг «плуг», др. плугъ, п. нл. pług, ч. слц. pluh, вл. płuh, полаб. plaug, płäug, схв. плу̏г, слн. plúg, стсл. плоугъ «тс.»;

запозичення з тюркських мов;

пор. тур. ütü «утюг», ütülemek «утюжити», аз. γтγ «утюг», каз.-тат. Ѳте «тс.», каз. γтік, башк. γтек, джерелом яких є корінь öt-/üt- «проходити крізь, через, мимо»;

форми з кінцевим -г у російській мові могли виникнути під впливом плуг, круг тощо;

р. утю́г, бр. уцю́г (тех.), [вуцю́г], п. [uciuk], болг. юти́я, м. схв. (заст.) у̀тиja;