Е — ЕТИМОЛОГІЯ

псл. е, первісний вигук, паралельний до лит. ẽ (вигук заклику, відмови), e (вигук подиву, осуду), гр. ἔ (вигук болю, співчуття);

р. э (вигук незгоди, подиву, недовір’я, жалкування), бр. э (вигук заперечення, нетерпіння), п. нл. е (вигук знеохочення, нетерпіння, протесту), ч. слц. е (вигук незаінтересованості, байдужості, роздратування, відрази, зневаги, розгубленості, схвалення), вл. е (вигук, яким зупиняють коней), болг. м. е (вигук незадоволення, докору, схвалення), схв. ȇ «тс.», слн. é (вигук задоволення, вагання, розгублення; питальна частка), è (вигук досади);

результат злиття словосполучення (въ) сьй ж(е) годъ (гід);

пор. утворене за цією ж моделлю слово ти́ждень від тъи же дьнь;

спочатку, мабуть, означало «рік тому в цей самий час»;

виведення від *въ сьсь годъ (ДзАтл II 259) неточне;

виникло в частині праслов’янських говірок внаслідок подвоєння псл. е як вказівної частки (з іє. *е-; пор. збереження давнього вказівного значення в західноукраїнських діалектах: укр. [еге] «он там» Доп УжДУ 2) з пізнішим з’єднанням їх у вимові звуком г придихового походження, як в українській і інших східнослов’янських мовах, або злиттям у довге ē в слов’ янських мовах з фонематичною часокількістю;

р. (розм.) эге́ (для вираження подиву), бр. эгэ́ «тс.», ч. ehe, ehé (для вираження подиву, несподіванки, попередження), слц. ehe, é «тс.», болг. е, é-e (питальна частка), ехе́ (стверджувальний вигук), схв. ȇ «тс.», слн. ehé (вигук задоволення та ін.);

зв’язок з іншими подібними індоєвропейськими вигуками – пор. лит. еĩ (вигук перестороги), свн. еі (вигук радості, подиву, погрози), лат. еі (вигук жалю, заклопотаності), гр. εἴ (вигук вимоги, спонукання) – скоріше типологічний, ніж генетичний;

первісний вигук, що постав, очевидно, з псл. е та дейктичної частки -і (‹іє. *-ī, пор. дінд. ав. -ī, підсилювальна частка);

р. эй (вигук оклику, перестороги, досади), п. ej (вигук радості, нетерпіння, погрози, сумніву), ч. слц. ej (вигук подиву, заохочення), вл. нл. ej (вигук захоплення), болг. ей (вигук подиву, захвату, перестороги), м. ej «тс.», схв. ȇj (вигук жалю, бажання), слн. èj (вигук перестороги);

результат видозміни вигуку аля́ «тс.», в якому частку а- заміщено вигуком е;

псл. *e-se «оце», вказівний займенник, утворений сполученням колишньої вказівної частки е(пор. болг. м. е «он там», схв. ȇ «ось»), наявної в р. э́тот, дінд. a-sáu «той», a-dáḥ «те», гр. ἐ-κεĩ «там», ἐ-κεĩνος «кожний», лат. e-quidem «звичайно», оск. e-tanto, умбр. e-tantu «така», гот. i-bai, i-ba (питальна частка), дангл. дісл. ef «чи, коли» (іє. *е-), та займенника сей у формі середнього роду (се);

слн. [esej] «цей», стсл. есе, ѥсе «ось»;

форма є постала внаслідок скорочення (j)estь, цей процес спостерігається вже у старослов’янській мові;

найближчі відповідники: дінд. ásti, ásmi, ási, ав. asti, ahmi, ahi, гот. ist, im, is, гр. ἔστɩ (ἐστί), εἰμɩ, εἶ, лат. est, es (ст. ess), прус. asmai, assai, essei, лит. esti, est, esù (ст. і діал. esmúɩ), esi (іє. *esti, *esmi, *esi);

псл. *(j)estь, *(j)esmь, *(j)esi, (j)esmъ, (j)este, форми 3, l, 2 ос. одн. і l, 2 ос. мн. атематичного дієслова теперішнього часу від іє. *es/*s- (з сильним ступенем вокалізму у чергуванні із слабким, який виступає у 3 ос. мн. sǫtь, укр. суть);

р. др. есть, бр. ёсць, п. jest, ч. jest, je, слц. вл. je, нл. jo, болг. м. е, схв. jȅcm(e), jȅ, слн. jè, стсл, єсть;

псл. jei, утворене з займенникової основи *(j)e, наявної в р. е́ва «он», болг. е «ось», схв. ê «он», гр. ἐκεῐ «там», лат. ессе «ось», та індоєвропейської вказівної частки *ῑ, якій відповідає дінд. ав. ῑ (енклітична підсилювальна частка);

р. др. болг. ей, схв. éja (стверджувальна частка), стсл. єй, ѥй;

неясне;

висловлювалась думка (Reichenkron ZfSlPh 17/1, 149) про утворення з об+вер(е)т-;

можливе припущення про зв’язок з [бе́рест] «верхня кора берези» (з огляду на використання березової кори для ізоляції речей від вологи) або з *верз(а)ти (псл. *v^ьr̥zti) «в’язати» (в такому разі обер- з *обвер-);

результат фонетичної видозміни форми авже́ж, утвореної з часток а¹, уже́ і ж(е)¹ (див.);

псл. lěръ, *lьръ «клей; все, що липне», іменники від дієслова *lьpěti «прилипати, липнути»;

в українській мові з нерегулярною вокалізацією псл. ь у відкритому складі (лепу, лепом і т. д.), як у [лену] (льону) з псл. Іьnu, лоба з псл. lъba;

пор. закономірне ч. ст. lep – lpu (‹ *lьръ) при lep – lepa (‹ lěръ);

варіант псл. lьръ відбивається і в р.-цсл. лепъ;

збереження е в відкритому складі могло бути підтримане в даному разі впливом польської мови, в якій е походить з псл. ě;

звукова форма [ліп] може бути зведена як до псл. lěръ (якщо і зберігається і в відкритому складі), так і до псл. lьръ (як лід з lьdъ), якщо у відкритому складі з’являється е;

п. ч. lep «клей, липучка для лову комах, птахів», слц. lep «клей», вл. lěp, нл. liр, [lěp] «тс.», схв. лȇп «клей; все, що клеїть; [розчин вапна, звичайно змішаний з глиною, яким мажуть]», слн. lép «клей», р.-цсл. лепъ, «клей; пластир; все, що клеїть»;