СТУПИ — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: як оселедці в бочці; курці ступити ніде; як у ступі; як у рукавичці

Правильніше: я не знав, на яку ступити; усі шляхи погубив

Правильніше: зійти на манівці; на слизьке (на слизьку) попасти

Правильніше: не знати що робити; не знати, на яку ступити

Правильніше: жити як кішка з собакою; дулі в'язати; каламутити воду в ступі; скакати в очі

Правильніше: товктися, як марко в ступі

Правильніше: теревені городити (правити); молоти, як порожній млин; товкти воду в ступі

Правильніше: носитися як дурень (чорт) із ступою; носитися як дурень (чорт, циган, старець) з писаною торбою; носитися як з писанкою; носитися як чорт із грішною душею; носитися як курка з яйцем

Правильніше: не знати, на яку ступити; чутися ні в сих ні в тих

Правильніше: скочити (ступити) на слизьке; ускочити в клопіт; сісти маком; сісти в калюжу; пошитися в дурні; ушелепатися (ускочити) в халепу; набрати в халяви; утрапити як рябко в дерть; ускочити як карась у вершу; заробити як заблоцький на милі

Правильніше: знайтися ні в сих ні в тих; не знати, на яку ступити; сісти в калюжу

Правильніше: на стежку чию ступити (спасти, попасти)

Правильніше: не знати, на яку ступити

Правильніше: не знати, на яку ступити

Правильніше: нога його тут не ступить

Правильніше: не знати, на яку ступити

Правильніше: не дати собі ради; не знати, на яку (на котру) ступити

Правильніше: не знає, що йому робити (діяти, чинити); не зна, на яку (на котру) ступити

Правильніше: не знає, на котру (на яку) ступити (ступнути)

Правильніше: дурень заплішений (несосвітенний); дурний аж світиться; страшенний (великий) дурень; дурний як пень (як колода, як ступа); вісімнадцятий туман; дурень з дурнів

Правильніше: не годен у слід ступити

Правильніше: товкти воду в ступі; переливати з пустого в порожнє; дурних у решето ловити

Правильніше: не дати й кроку ступити комусь

Правильніше: ступити крок

Правильніше: ступити на хитку кладку

Правильніше: товкти воду в ступі ; переливати з пустого в порожнє

Правильніше: з дурнем і в ступі не справишся

Правильніше: дурний, аж світиться (аж крутиться); дурний як ступа (як пень, як довбня, як колода, як кіл у плоті, як чіп, як ціп, як путо)

Правильніше: і нігтя не вартий; і в слід не ступить

Правильніше: вагатися; не знати, на яку (на котру) ступити; бути (стояти) на двох дорогах; тертися-м'ятися

Правильніше: повно-повнісінько; напхано; переповнено; як натоптано; натоптом; напхом (до країв, до верху, до берегів) напхано; повно (тільно) напхано; ущерть наповнено; повний по саму зав'язку; нема де й голці впасти; ніде й голкою штрикнути; і голки не встромиш; ніде й пальцем ткнути; як києм набито; і києм не протиснеш; і курці ніде клюнути (ступити); як оселедців у бочці

У поточному мовленні ми без потреби часто вживаємо дієслова робити, зробити з іменниками, забуваючи або не знаючи, що складну конструкцію можна замінити одним словом. Читаємо: «Петро зробив вигляд, що не розуміє співрозмовника», «Гість став на порозі, потім зробив крок уперед», «Це зробило неприємне враження на всіх присутніх». А слід було б сказати так: «Петро удав, що не розуміє співрозмовника», «Гість... ступив крок уперед», «Це прикро вразило всіх присутніх».

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»...
Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».
Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово — неологізм.
Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення прогресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі — «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.
А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це — суто спортивний' або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.
Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити — сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг — «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». — М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». — О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». — М. Коцюбинський). Тим-то й такі вислови, як идти пешком, буде по-українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». — С. Чорнобривець), замедлить шаг — уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». — В. Козаченко), ускорить шаг — наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». — Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? — А он крокує до правління. — А бригадир де? — А той давно вже покрокував додому»… Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то — чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».
Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

У поточному мовленні ми часто вживаємо дієслів робити, зробити з іменниками, забуваючи, що складну конструкцію можна замінити одним словом. Читаємо: «Він зробив вигляд, що не розуміє»; «Геркулес зробив крок назад»; «Це зробило неприємне враження на всіх присутніх», — а можна й слід було тут висловитись: «Він удав, що не розуміє»; «Геркулес ступив крок назад»; «Це прикро вразило всіх присутніх» або «Це справило прикре враження на всіх присутніх».
В одному непоганому перекладі художнього твору з англійської мови читаємо: «Він зробив великий ковток і відчув, як рідина обволікає язик і він приємно німіє». Тут теж замість дієслова зробити й іменника треба послугуватись тільки дієсловом ковтати: «Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула знахарчиного зілля од переполоху» (П. Куліш). Отож, перекладачеві слід було написати: «Він добре ковтнув...»
Принагідно варто нагадати, що російський вислів одним глотком буде по-українському не одним ковтком, як часом пишуть і кажуть, — а відразу хильнув (вихилив), одним проковтом проковтнув.
Таке надуживання без потреби дієсловом зробити надає тексту одноманітності й звужує наші лексично-виражальні можливості, тим самим збіднюючи мову викладу. Наслідуймо краще взірці нашої класики й традиції живого народного мовлення: «Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого» (М. Коцюбинський); «Не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, удаючи з себе ображеного» (С. Васильченко); «Молодих туляків незвичайно вразила краса Києва» (І. Нечуй-Левицький).

Правильніше: Ступив крок назад