РОДОВЕ — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: родовий; панібратський

Перевірте відмінок слова, залежного від діприкметника підконтрольний, який керує іменником у давальному (комусь, чомусь), а не родовому (когось, чогось) відмінку.

Перевірте відмінок слова, залежного від дієслів дякувати, подякувати, які керують іменником у давальному (комусь, чомусь), а не родовому (когось, чогось) відмінку.

Перевірте відмінок слова, залежного від дієслова потребувати, яке керує іменником у родовому (кого, чого), а не місцевому (в комусь, в чомусь) відмінку.

Замініть скалькований прикметник потомственний на стилістично кращий варіант: родовий, спадковий, з діда-прадіда.

Конструкція більше з числівником у родовому відмінку, що вказує на перевищення якоїсь кількості (більше ста), не характерна для української мови, використайте один з нормативних варіантів: більш ніж, більш як, понад; більше за.

Як правильно утворити форму родового відмінка від власної назви Гамбург: Гамбурга чи Гамбургу? За правописом, якщо найменування міста є іменником чоловічого роду, який закінчується на приголосний, то в родовому відмінку однини буде закінчення -а: населення Гамбурга.
Однак цим словом називають ще й одну з областей (земель) Німеччини. Якщо вживати Гамбург у такому значенні, в родовому відмінку він матиме закінчення -у: економіка Гамбургу.
Подібно до цього слід розрізняти й інші назви: Люксембург, Туніс тощо. Вони означають водночас і найменування країни, і найменування її столиці. Коли йдеться про державу, пишемо закінчення -у (Люксембургу, Тунісу), коли говоримо про місто, ставимо -а (Люксембурга, Туніса). Назва столиці Афганістану в родовому відмінку закінчується на -а (Кабула), а назва місцевої річки – на -у (Кабулу).

«Багато статтів написано на цю тему, багато прочитано доповідів», «Йому бракує ще знаннів», «Тут продається література з різних галузів техніки». У всіх цих реченнях іменники жіночого роду стаття, доповідь, галузь та іменник середнього роду знання стоять у родовому відмінку множини з закінченням -ів, властивим іменникам чоловічого роду: ліс — лісів, робітник — робітників тощо. Така плутанина з закінченням родового множини відбувається підо впливом деяких говірок, але літературна мова додержується сталих граматичних закінчень, через те слід виправляти на статей, доповідей, галузей і знань. Іменник знання краще ставити завжди в однині: «Йому бракує ще знання».
Тим часом іменник солдат у родовому відмінку множини дехто лишає в формі, що збігається з називним відмінком однини: «У клубі було багато солдат місцевої частини», — хоч правильно сказати «багато солдатів», як у фразі: «Картини героїчних битв Вітчизняної війни оживають у кипучій праці солдатів трудового фронту» («Літературна газета»).
Іменник слов'янин відмінюється так само, як і селянин, тому в родовому відмінку множини буде слов'ян, а не слов'янів, як написано в одному сучасному вірші: «Київська Русь гуртувала слов'янів».

Українська мова характеризується використанням родового відмінка іменників, щоб означити час. Російська мова знає в таких випадках прийменник із знахідним відмінком іменника: тої ночі — в ту ночь, цього літа — в это лето. Наведемо кілька прикладів із класичної літератури й фольклору: «Одної ночі приснився мені сон» (Марко Вовчок); «А чула ти, що сталося сеї ночі?» (Леся Українка); «...малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани» (С. Васильченко); «Накрили очі темної ночі, легше в могилі спочинув» (народна пісня).
З цього можна зробити висновок, що, йдучи за традицією класики й живої народної мови, ліпше сказати по-українському: «Того дня з ним не сталось ніяких пригод», а не «У той день...». Проте слід пам'ятати, що родовий відмінок часу не може стояти в формі множини (наприклад, «Тих днів...»), а також без означення («цієї», «темної», «того»). Тут на визначення часу, днів тижня, явищ, процесів, стану вдаємось до знахідного відмінка з прийменником: «у роки (під час) громадянської війни», «у вівторок», «у давнину», «у (під) хуртовину».

Інколи трапляються такі звороти: «Тут була хата Шевченка», «Треба берегти гнізда птахів», де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: «Розсердився за ції бабусині речі» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Подай-но йому Петрову свитку» (С. Васильченко); «Отцева й материна молитва зо дна моря верне» (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: «Тут була Шевченкова хата»; «Треба берегти пташині гнізда». У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник-прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником-підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: «Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури» («Літературна газета»). Також тоді, коли до прізвища додається ім’я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник-прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: «повісті Квітки-Основ’яненка», а не «Квітчині-Основ’яненкові повісті».

Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такі питання часто виникають перед тими, хто негаразд відчуває дух української мови. Як на те, трапляються інколи випадки, коли той самий іменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцію додатка, в одному реченні стоїть у родовому відмінку, а в другому — в знахідному, наприклад: «Послухали доброї поради високошановного народолюбця» (Б. Грінченко) і «Він дасть пораду, як і що, — знайшов вихід Антін» (С. Чорнобривець). То від чого залежить той чи той відмінок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?
У розділі «Дієслова» ми побачимо далі, що є дієслова, які керують іменниками тільки в якомусь певному відмінку, а тим часом обмежимося лиш зауваженням, що, на відміну від російської мови, в українській мові іменник-додаток часто стоїть у родовому, а не в знахідному відмінку: «Бабуся пильнує малої» (Марко Вовчок); «Де шукати благостині» (П. Куліш); «Гляди, дядьку, порядку» (М. Номис); «Заспівай мені, доню, тієї Вкраїни» (Г. Косинка).
Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.