ЗІБРАННІ — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: збірка; зібрання

Правильніше: сходини; віче; збіговисько

Правильніше: збірка коштів

Правильніше: сходини; зібрання

Ці слова часто не розрізняють за значенням, тим часом кожне з них має свої смислові відтінки.
Збірка — це однотомне або кількатомне видання творів одного автора. Наприклад: збірка віршів Сосюри, збірка оповідань молодого прозаїка і т. ін. «Перша книга Тичини — збірка віршів «Сонячні кларнети» — вийшла в 1918 р.» «Гребінка своєю збіркою блискуче підтвердив прогресивну думку про життєвість і необхідність введення в літературу живої української народної мови». «Свою збірку поезій Ю. Яновський назвав «Прекрасна УТ». УТ — це Україна трудящих». « …1939 р. видано повну збірку творів Шевченка у п'яти томах». (З журналів.)
Збірник найчастіше вживають, коли мова йде про книжку, в якій зібрано художні твори або наукові статті кількох або багатьох авторів, тексти певного призначення, різні матеріали, документи. Наприклад: філологічний збірник, збірник диктантів.
Зібрання означає сукупність творів якогось автора, багатотомне видання творів певного автора (слово зібрання в інших значеннях не розглядаємо).
Багатотомне видання творів одного автора можна назвати і зібранням і збіркою (наприклад: «П'ятдесятитомне зібрання творів І. Франка» і «П'ятдесятитомна збірка творів І. Франка»), але про однотомне видання творів одного автора кажуть, що це збірка, а не зібрання.
Отже, збірка найчастіше вживається, коли в книжці зібрані твори одного автора, збірник — коли різні документальні матеріали або твори різних авторів; зібрання — багатотомне видання творів одного автора.

Просимо розтлумачити правомірність уживання звертань пан, пані, панове на теперішньому етапі буття нашої спільноти.
За більшовицьких часів універсальною формою звертання було слово товариш. Щоправда, як в усній, так і в письмовій формах воно постійно еволюціонувало: «т. Вухналь», «тов. Вухналь», «товариш Вухналь Йосип Васильович». Усі різновиди прийнятої норми варіювалися залежно від того, хто і на якому щаблі стояв. Ніхто не наважувався звернутися до будь-кого зі словом пан, бо ризикував почути від якогось «гегемона» презирливе «пхе» – у ліпшому випадку, а в гіршому – потрапити «до д'ної ями»...
Зі словом громадянин частіше зверталися до тих, кого позбавляли громадянських прав або ж щоб дистанціюватися. Лексемою добродій краще було не послуговуватися, бо тоді людину сприймали як причетну до колишньої Директорії...
Слово мадам було лайливе. Ним обзивали, коли хотіли натякнути на сумнівні морально-етичні якості особи. Таке зміщення понять у вживанні слів-звертань, та ще й узятих з чужих мов, створило свій макаронічний стиль, щось на зразок «Эй, девушка в светлой кофточке!», «Эй, мужчина в темной шляпе!» Незрідка доводилося спостерігати, як до незнайомих зверталися «ніяк», тобто ставили запитання, висловлювали міркування начебто безадресно, у простір з надією, що хтось прийме це «на себе» і відповість чи втягнеться в розмову.
Лише на початку 90-х років лаконічне, милозвучне і найбільш відповідне саме українській спільноті звертання пан, пані, панове стало начебто набувати прав громадянства. Ці слова з притаманним їм стримано-емоційним і водночас найповнішим виявленням поваги зазвучали у побуті, в офіційних стосунках, у інших сферах.
Першими проти цього просто-таки з обскурантським запалом виступили законотворці, товариші народні депутати, колишні обкомівці. Вірні ідеям пролетарської солідарності їх підтримали ще зліші секретарі райкомів партії. Ну, а електорат – він і є електорат... Так швиденько і повернулися до вже звичного «ніяк». Так і кажемо, так і пишемо, як на сходняку – «Вухналь».
Можливо, є відповідна інституція, яка має регламентувати такі питання? Будемо вдячні, якщо повідомите нам про це.
З повагою, Борис Іванович Кульчицький, Київ-60, вул. Ольжича, 9-а, кв. 25.
Шановний Борисе Івановичу!
Сьогодні багато хто в Україні вже не хоче користуватися словом товариш, яке зганьбили більшовики (втім, воно зберігає своє термінологічне значення у військовій сфері), але й до звертань пане, пані, панно, панове люди не призвичаїлися, хоч дванадцять років живемо в незалежній державі. Не призвичаїлися, бо ніхто – ні владні структури, ні відповідні наукові установи та громадські організації – не пропагують цих форм, не роз'яснюють важливості їхнього застосування. Тому й чуємо часто у відповідь: «Та який я в біса пан...» або «Теж мені пани, на трьох одні штани...» А деякі мешканці нашої країни ще й досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично, агресивно виступають проти слова пан як форми звертання. І це тоді, коли її активно використовує увесь західний слов'янський світ, а також прикарпатський регіон України.
У документах форма пан уживається з ім'ям, прізвищем, назвою посади, тобто порівняно з добродій має виразне забарвлення офіційності. А до колективу людей, до аудиторії слухачів варто звертатися: панове, шановні пані й панове, шановне товариство, вельмишановне зібрання.
Інстанцією, яка може докладніше поінформувати вас з цього питання, є академічні інститути української мови та мовознавства. Їхня адреса: Київ-1, вулиця Михайла Грушевського, 4.

Ці слова часто не розрізняють за значенням, тоді як кожне з них має свої змістові відтінки. Збірка – однотомне (рідше кількатомне) видання художніх творів одного автора або фольклорних записів. Збірка поезій, збірка дум.
Збірник – посібник з математики, фізики, мови тощо; книжка, що містить у собі різні матеріали, документи, зведені закони, тексти певного призначення; видання, до якого входять художні твори кількох чи багатьох авторів. Збірник задач, збірник диктантів; збірник наказів і розпоряджень, збірник новел молодих письменників.
Зібрання – переважно багатотомне видання творів якогось автора. Його можна назвати і зібранням, і збіркою. Наприклад, «П'ятдесятитомне зібрання творів Івана Франка» і «П'ятдесятитомна збірка творів Івана Франка». Але про однотомне видання творів одного автора кажуть, що це збірка, а не зібрання.

Правильніше: Передплатити зібрання творів