ЮДА — ЕТИМОЛОГІЯ

утворення, що походить від власного імені Юда «Іуда», гебр. I̯^ǝhūdā, (букв.) «(Він) Ягве вихваляє», де hôdā «вихваляти», яке, за Євангелієм, належало апостолові, що зрадив Ісуса Христа;

у зв’язку з цим власне ім’я почало застосовуватися як апелятив на позначення зрадника, запроданця взагалі;

р. Иу́да, бр. болг. ю́да «тс.», др. Иуда, п. judasz «зрадник, запроданець», ч. jidáš «зрадник», слц. judáš, м. jуда, слн. júdež, стсл. Иѹда, Июда «тс.»;

псл. judіti;

споріднене з лит. jáudytis «пустувати, буяти», jaudà «спокуса, приваба», лтс. jaυ̃da «(душевна) сила, розум, задум», дінд. yodhаti «воює» і (з іншим ступенем кореневого вокалізму) лат. iubeō «наказую» (‹ «спонукаю до руху»), гр. (гомер.) ὑσμῑˊνη (‹ *i̯udh-s-) «боротьба»;

іє. *i̯oudh-/i̯ou̯ǝdh-;

для п. judzić припускається запозичення зі східнослов’янських мов (Sławski I 587);

бр. [ю́дзіць] «хитрувати, лукавити, зводити наклепи», п. [judzić] «підбурювати, спокушати; набридати», слц. [juzic] «наговорювати», болг. ю́дя «підманювати, спокушати», м. jуда «міфічна істота (персоніфікація вихору, урагану)», схв. jу̏дати се «поводитися роздратовано, нервово», слн. júdati «погано поводитися з кимось, знущатися з когось; лаяти»;

неясне;