ХУЛУ — ЕТИМОЛОГІЯ
ЗМІСТ
хула́ «огуда»
псл. xula;
вважається спорідненим з xvala (іє. *sou-l-/su̯-ō-l-), пор. бр. [хула́] «хвала» (Потебня РФВ IV 202; Ильинский ИОРЯС 23, 168–170; ЭССЯ 8, 114–115) і, можливо, з дінд. svárati «звучати, співати, хвалити» (іє. *su̯e-r-);
припускався також зв’язок з коренем xyl- › укр. хили́ти, похи́лий (Bern. I 406; Фасмер IV 283–284; Младенов 673), зіставлялося з псл. skula «виступ, опуклість» (Мельничук Этимология 1966, 214; Brückner KZ 51, 237–238), з гот. (bi-)sauljan «марати», bisaulnan «маратися» (Matzenauer LF 7, 224; 8, 4; Bezzenberger BB 22, 479; Эндзелин СБЭ 71; Pedersen IF 5, 63–64);
розглядалося як експресивна зміна псл. *kudla, пов’язаного з др. кудити «лаяти, гудити» та ін. (Machek Studie 99);
псл. xuliti пояснювалося як запозичення з гот. hōlōn «обманювати», двн. huolian «тс.» (Meillet Études II 252);
р. хула́, бр. [хула́] «хвала», др. хула «хула; ганьба», ч. ст. chúlost «сором», болг. ху́ла, м. хула, схв. ху̏ла, слн. [húla], стсл. хоула;
Фонетичні та словотвірні варіанти
оху́ла
«гана, докір»
хул
«тс.»
хули́тель
«огудник»
хули́ти
хульни́й
«глузливий»
хульни́к
«насмішник»
Етимологічні відповідники
Слово | Мова |
хула́ «хвала» | білоруська |
хула́ «хвала» | білоруська |
ху́ла | болгарська |
hōlōn «обманювати» | готська |
huolian «тс.» | давньоверхньонімецька |
svárati «звучати, співати, хвалити» (іє. *su̯e-r-) | давньоіндійська |
кудити «лаяти, гудити» | давньоруська |
хула «хула; ганьба» | давньоруська |
хула | македонська |
xula | праслов’янська |
skula «виступ, опуклість» | праслов’янська |
*kudla | праслов’янська |
xuliti | праслов’янська |
хула́ | російська |
ла | сербохорватська |
húla | словенська |
хоула | старослов’янська |
хили́ти | українська |
chúlost «сором» | чеська |
хула́ «хвала» | ? |
xyl- | ? |
похи́лий | ? |
bisaulnan «маратися» | ? |
chúlost «сором» | ? |
кара́ковий
запозичення з російської мови;
р. кара́ковый (про масть коня) «темно-гнідий, майже вороний, з підпалинами, жовтиною на морді і в пахах», ст. кара́кулый (з 1518 р.) «тс.», [кара́кула] «караковий кінь» походять від тюрк. karakula, складного слова, утвореного з kara «чорний» і kula «буланий» (пор. уйг. кирг. каз. ккалп. тур. алт. тув. kula (кула) «буланий, жовто-сірий; рудий, бурий», хак. хула, башк. тат. кола, чув. хӑла «тс.»);
своєї сучасної форми в російській мові слово, мабуть, набуло під впливом одина́ковый або подібних до нього прикметників;
менш вірогідне виведення з чаг. κараҕ «чорний, темний» (Фасмер II 191);
абсолютно неприйнятне зближення з гр. καρύκινος «темно-червоний» (Горяев 133);
Етимологічні відповідники
Слово | Мова |
kula | алтайська |
кола | башкирська |
καρύκινος «темно-червоний» | грецька |
kula | казахська |
kula | каракалпакська |
kula | киргизька |
кара́ковый «темно-гнідий, майже вороний, з підпалинами, жовтиною на морді і в пахах» (про масть коня) | російська |
кара́кулый «тс.» (з 1518 р.)(ст.) | російська |
кара́кула «караковий кінь» | російська |
кола | татарська |
kula | тувинська |
kula | турецька |
karakula | тюркські |
kara «чорний» | тюркські |
kula «буланий» (пор. уйг. кирг. каз. ккалп. тур. алт. тув. kula (кула) | тюркські |
kula | уйгурська |
хула | хакаська |
κараҕ «чорний, темний» | чагатайська |
хӑла «тс.» | чуваська |
одина́ковый або | ? |
Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України