СА — ЕТИМОЛОГІЯ

вважається результатом редукції вигуку ч. k sobě «до себе»;

п. [sa] (вигук до псів; вигук для повертання волів ліворуч), [ej sa] (вигук для підгону корів), пов’язане з ч. [sasa] «ліворуч» (при повертанні волів), слц. sasa «тс.», не зовсім ясне;

очевидно, запозичення з польської мови;

результат злиття сполучника а з займенниковим елементом če (че), спорідненим з болг. че «що» (спол.), лат. -que «і», дінд. са, гр. τέ «тс.», ie. *k^ue;

кінцеве -й може бути залишком енклітичної частки і, кінцеве -нь – заперечної частки ні (пор. п. ст. acz nic) або давньої вказівної частки -ni;

бр. [аче́й] «хіба що», [ач] «хоч, якщо», др. ачи «можливо», аче «якщо, хоча», п. ст. acz «будь-» (aczkoli «коли б, якщо б, хоч»), acz nic «принаймні», ч. ст. ač «якщо; хоча», аčе «тс.», вл. hač «хоча», стсл. аче «тс.»;

очевидно, запозичення з церковнослов’янської мови, де, як і др. аче, пояснюється як результат давнього злиття сполучників *at (›а) і *je, реконструйованого на підставі дінд. yāt «з (часу), від», ав. yat «коли, це», дперс. yātā, «коли» або сполучника at і займенникової основи *če (‹*ke), спорідненої з лат. -que «і», гр. τέ, дінд. са «тс.»;

може розглядатись і як місцеве діалектне утворення в результаті контамінації аже і аче (Ogonowski Stud. 213, 10);

незвичайна для української мови звукова форма слова, відомого з давньоруського періоду в формі аче «якщо»;

р.-цсл. аψе, стсл. аште;

поширена думка про етимологічну тотожність з¹ і з³ (Skok III 179–180; Fraenkel AfSlPh 39, 89; Vondrák I 163, 418) натрапляє на труднощі семантичного характеру;

в українській, як і в деяких інших слов’янських мовах, псл. *sъn збіглося фонетично з псл. iz;

іє. *k ̑оn;

зіставляється з лат. com «з», cum, дкімр. cant, ірл. cét «тс.», гр. kατά (‹k ̑n̥-ta) «вниз, вздовж»;

псл. Sъ, sъ(n)‹ *sъn›n;

р. с, со, с-, со-, бр. з, са, з-, с, са-, др. съ, съ(н)-, п. вл. нл. z, ze, z-, ze-, s-, ч. s, se, s-, se-, z-, слц. s, so, s-, z-, болг. м. c-, схв. с, са, с-, са, з-, слн. s, se, z, ž, s-, z-, стсл. съ, съ(n-);

псл. iz, iz (‹*jьz);

споріднене з лит. ìš «із», [ìž], лтс. iz, прус. is, is «тс.», алб. ith «за, позаду», лат. ex «із», гр. ἐξ, ἐκ, гал. ex, ірл. ess;

іє. *eg’hs або *ek ̑(s);

в українській, як і в деяких інших слов’янських мовах, псл. iz фонетично збіглося з псл. *sъп;

р. из, из-, бр. з, са, др. изъ, из(ъ)-, п. вл. нл. z, ze, ч. z, ze, z-, слц. z, zo, z, болг. схв. из, из-, м. [из] «крізь; по», из- «ви-», слн. iz, iz, стсл. из, из-;

споріднене з лит. sán- «су-, з-», są, лтс. suo-, прус. san- «з-», sen «з», дінд. sam, ав. ham- «тс.», дісл. sam- «разом», гр. ὁμός «спільний, подібний, рівний», лат. similis «подібний»;

в українській, як і в деяких інших слов’янських мовах, псл. *sъn, у якому збіглись іє. *son і *k ̑on, у свою чергу, фонетично збіглося з псл. iz;

іє. *son;

псл. sъ, sъn- (‹*sъn), пов’язане з sǫ укр. су- (сусі́д і под.);

етимологічне ототожнення з³ і з¹ (Skok III 179–180; Vondrák I 163, 418; Fraenkel AfSlPh 39, 89) викликає труднощі семантичного та іншого характеру;

р. с,со, с-, со-, бр. з, ca, з-,c, др. съ, съ(н)-, п. вл. нл. z, ze, z-, ze-, s-, ч. s, se, s-, se, слц. s, so, s-, болг. с, със, с-, съ-, м. со, [с], с-, со-, схв. с, са, с-, са-, слн. з, z, s-, z-, стсл. съ, съ(n)-;

недостатньо аргументовано спроби пов’язання з займенниковим коренем je-, укр. його́ (Brückner 196, 207; KZ 46, 202), як і з займенниковою основою e-/o- (Rozwadowski RS 7, 20);

припущенню (Bern. I 454) про іє. *ad-s-ke як праформу, де першою частиною є прийменник *ad-, суперечить відсутність такого прийменника у слов’янських мовах;

вважається можливою також спорідненість з дінд. ácch «до, аж до», гр. ἔστε «аж, поки», лат. usque «аж, аж до; все» (іє. *eske/*eskhe) (Zubatý KZ 31, 11–12, 61; Meillet MSL 9, 375);

зокрема зіставляється (Абаев ИЭСОЯ І 190) з ос. ӕstæi «потім», яке зводиться до дперс. at-ča;

переважно зводять (Меііlet Etudes 155) до іє. *eti (наявного в лат. et «i», гр. ἔτι «ще досі, надто», гот. іþ «і, але», дінд. áti «надто, дуже», ав. aiti, поширеного часткою іє. *ke, псл. *čе (спорідненою з дінд. са, ав. čа, гр. τε, лат. que), тобто припускають первісну форму *etče, іє. *et-s-ke (з детермінантом -s-, як у гр. ἄψ : ἄπ, лат. abs : ab «від, з»);

можна припустити псл. (j)ešče, ošče, а також іšče (*jšče);

етимологія слова, як і первісна форма, остаточно не встановлена;

֊р. ещё, [ощо], бр. яще, [аще́], др. още, еще, п. jeszcze, [eszcze], каш. [jesz, esz], ч. ještě, ст. ješče, слц. ešte, вл. hišće, нл. hyšćer, [hyšće, hyšći, hyšć, hešće], ст. ješće, ješći, ješći, полаб. jist‹*ješč(e), болг. о́ще, е́ще, [йо́ще], м. уште, схв. јȍште, jȍш, јȍшт, слн. šé, íšče (još, jošče, šče, iše), стсл. ѥштє, єштє, ѥште нє «вже більше не»;

щодо суфікса -са пор. Ку́кса «обрубок руки»;

очевидно, пов’язане з [кім] «грудка»;

менш вірогідні інші пояснення слова: як складеного з *ōt (‹ псл. *a) і псл. čе (дінд. са, гр. τε, лат. que «i») (Мейе ОЯ 78; Фасмер І 99), як поєднання *at jed (*at a, *jed зн. в. одн. с. р. від *jo, укр. йо(го)) (Bern. I 34);

польська разом з її слов’янськими відповідниками зводиться до псл. *atje(i)/akt’e(i), перша частина якого пов’язана зі сполучником а, укр. а, решта слова становить собою суфіксальну частину, відбиту в укр. дві́чі, три́чі (Łoś Gr. р. II 57; Trypućko Słowiańske przysłоwki licz. typu stcsł. dvašdi, trišti 1947);

українську форму запозичено з польської;

др. aци, aче, ачи «якщо; хоча», п. (ст., діал.) jacy «тільки, як, ніж, коли, раніш, але, хіба, ніби, якось», схв. (ст.) aće «якщо», цсл. аштє «якщо», стсл. аштє, (рідк.) аштє, ашти «якщо; чи»;

пов’язане із займенниковим елементом čе (че), спорідненим з болг. че «що», лат. -que «і», дінд. са, ав. čа, гр. τέ «тс.», що сягають іє. *q^ue «і»;

кінцевий -й може бути залишком енклітичної частки і, кінцеве -нь – заперечної частки ні;