ПИПКА — ЕТИМОЛОГІЯ

реконструкція псл. *pitъtь «пипоть» і зведення його до іє. *pītu- «слиз, смола» (Machek ESJČ 643) мало обґрунтовані;

семантичний зв’язок пояснюється тим, що птахи, у яких з’являється пипоть, видають своєрідний писк;

звуконаслідувальне утворення, споріднене з лит. рỹpti «пищати», лат. pipere «тс.», англ. рір «пипоть»;

бр. [пы́поць] «пипоть», [пы́пло], п. pypeć, ч. ст. pipec, болг. пи́пка «тс.»;

через західнослов’янські мови запозичено із середньоверхньонімецької;

свн. pfīfe (двн. pfīf(f)a «трубка, дудка, цівка», нвн. Pfeife «свисток, дудка; люлька»), як і днн. дісл. pīpa, дангл. рīре «дудка; люлька», фр. ріре «люлька», походить від нар.-лат. *рīра «дудка», пов’язаного з лат. рīрāre «пищати» (про птахів);

р. [пи́пка] «люлька», бр. пі́пка, п. слц. pipka, ч. [рíра] «тс.»;

не зовсім ясне;

пов’язується з нім. Pips «типоть, тіпун», англ. pip «тс.», що зводяться до лат. pītuīta «слиз; типоть, тіпун» (Горяев 367);

зіставляється також з укр. пи́поть, бр. [пы́пло] «пипоть, тіпун», п. pypeć, болг. пи́пка «тс.» (Mikl. EW 247), пор. ще слц. pípet’, pipet, pipec, pípät’ (Machek ESJČ 43);

Maxeк (там же) поєднує обидва погляди, виводячи це слово з псл. *pitъtjь як спорідненого з лат. pītuīta «слиз; пипоть, тіпун», іє. *pītu- «слиз, смола»;

первісне *pitъ- на ґрунті окремих слов’янських мов змінилось або в pipъ- (внаслідок асиміляції), або в tipъ- (внаслідок метатези);

помилковим є припущення про звуконаслідувальне походження слова (Holub–Kop. 385; Младенов 423);

р. типу́н, бр. ціпу́н, ч. típec «тіпун», típek, ст. tipet, слц. típec, вл. ćipk «тс.»;