НАМИ — ЕТИМОЛОГІЯ

споріднене з дінд. naḥ, лат. nōs (наз. зн. в.), прус. noūson, двн. uns, разом з якими є похідним від іє. *nōs «ми»;

псл. nasъ;

р. бр. болг. м. нас, др. насъ, п. вл. нл. слн. nas, ч. слц. nás, стсл. насъ;

псл. my з кореневим приголосним m-, що протистоїть приголосному n- в yсix непрямих відмінках (nаsъ і т. д.);

цю особливість іноді пояснюють впливом дієслівних закінчень 1-ї ос. мн. іє. -mes/-mos (пор. несемо, беремо);

так само в лит. лтс. mẽs, прус. mes, вірм. mek‘ «тс.»;

головний у в псл. mу (замість очікуваного mе) пояснюється впливом займенника vy ( ‹*vōs) і форми знах. в. мн. ny (‹*nōs) «нас»;

р. бр. др. мы, п. ч. слц. вл. нл. ту, болг. [ми], ниc, єхв. мȗ, слн. mí, стсл. мы;

псл. mі, первинна форма давального відмінка особового займенника аzъ «я», поруч з якою в кінці праслов’янського періоду почала вживатись вторинна форма mьnе (mъně);

споріднене з гр. μοί, лат. mῑ, дінд. mе;

іє. *moi «мені»;

р. діал. др. болг. м. схв. ми, п. ч. слц. вл. нл. слн. mі, стсл. ми;

псл. našь ‹*nasjь ‹*nōsjo-, похідне утворення від *nōs «ми», звідки виникло псл. ny «ми, нас (знах. в.)» і nasъ, укр. нас;

р. бр. болг. м. наш, др. нашь, п. nasz, ч. слц. náš, вл. нл. naš, схв. нȁш, слн. nàš, стсл. нашь;

лат. mі є початковим складом 3-го рядка латинського гімну св. Іоанну;

через посередництво італійської мови (іт. mі) запозичено з латинської;

р. болг. ми, бр. мі, п. ч. слц. mі;

результат контамінації первинної форми дав. в. одн. ми (заст.) «тс.» і вторинної форми мені́;