КО — ЕТИМОЛОГІЯ

відрив р. болг. схв. ба від укр. ба, ч. п. слц. ba (Фасмер І 99; Bern. І 36; Sadn.–Aitz. VWb. І 61) необґрунтований;

пор. аналогічний паралелізм вигуку на і частки но, часток р. ка і ко та ін;

іє. *bhā, займенникова форма, споріднена з *bho, від якої походить і укр. бо;

лит. bà (стверджувальна частка), лтс. ba (підсилювальна частка), ав. bā «справді», вірм. ba (видільна частка), гр. φή «немов, ніби»;

псл. ba;

р. болг. м. схв. ба (вигук, частка), п. ч. слц. ba «справді», слн. bà (вигук нехтування);

очевидно, результат злиття і закономірного фонетичного розвитку прислівника др. селико «стільки», утвореного із займенникових основ се, ли і ко, та частки займенникового походження др. си (букв. «собі»), тієї самої, що і в словах десь, якось та ін;

первісно могло означати «стільки собі, так собі»;

остаточно не зʼясоване;

реконструювалось (Brugmann Grundriss II 2, 855; Bern. I 658; Фасмер–Трубачев II 146–147; Sławski III 290–293; Machek ESJČ 232) псл. *kъt, яке зіставлялося з дінд. kam «задля, ради»;

повʼязується також (Веnveniste BSL 52 XIII; ESSJ Sl. gr. І 105–106) із согдійським (іранським) kw-ku «до», яке ототожнюється з ав. kū «де», псл. kъ-de «тс.»;

р. к, ко, бр. к, ст. ко, ку, др. къ, п. слц. нл. k, ku, ч. вл. k, ke, [ku], полаб. ků, болг. к, кък, към, м. [куму], схв. к, кȁ, ст. г, [x, кȁк, ку], слн. k, h, стсл. къ;

псл. -ka, -ko, -ky;

споріднене з лит. -k, -ki, ст. ka- (dúo-k «дай», dúo-ki «тс.», ст. tas-ka-jau «той самий»), гр. -κα, -κε, -κεν (ἡνίκα «коли»), дінд. kám (підсилювальна частка після форм наказового способу), ав. kā «так, звичайно»;

р. -ка, -ко, [-ки], бр. -ка, ки, п. -k, -ki, ч. слц. -ka, -ky, вл. нл. -ka, -ko, болг. м. схв. слн. -ка;

запозичене з німецької мови (можливо, через посередництво польської);

найімовірніше, джерелом слова є двн. channa (нвн. Kanne) «глек» з огляду на кореневий голосний о, який відповідає давньому германському а, і звукосполучення ev (пор. укр. це́рква, п. cerkiew);

менш імовірне пов’язання (Фасмер II 311; Machek ESJČS 218; Bern. I 558) з свн. kanne «тс.»;

походження німецького слова не з’ясоване;

р. [ко́новь] «глек», [ко́новка] «тс.», бр. ко́наўка «кухоль», п. konew «кінва», ч. konev, [konva], слц. kanva, [konva], полаб. ťönåi, слн. kónva «тс.», стсл. конобъ «казан»;

зіставлення з р. ковыля́ть «шкандибати» (Фасмер II 274), як і виведення з ко + вити (Никончук Этимология 1977, 125), викликає сумнів;

очевидно, пов’язане з [ка ву́ля] «загнутої форми палиця», [кове́зка, кови́зка] «тс.», разом з якими може бути виведене від псл. kovati «кувати; бити»;

бр. [кавяня́] «кочерга», [каве́нька] «палка для опори під час ходіння»;