КИКА — ЕТИМОЛОГІЯ

неясне;

відрив р. [ки́ка] від [ки́чка] (Фасмер II 231, 241–242) або припущення первісного значення «кучер» (Machek ESJČ 243) непереконливі;

псл. kyka «щось загнуте, скручене, сплетене, зламане, обрубане»;

споріднене з лтс. kūķītis «карлик», kūkša «стара зігнута жінка», kauka «чуприна, чуб», kùoks «дерево; прут; кий», лит. kùkis «гак, гачок», kuka «дрюк», kuke «товста частина палки», гот. hauhs «високий», двн. hōh «тс.», дінд. kucáti, kuncate «звивається, кривиться»;

іє. *keu-k-/kouk-/kuk- «кривити, гнути, скручувати»;

р. [ки́ка] «жіночий головний убір; частина хомута; перекладина на носі судна», [ки́чка] «тс.; заплетене або зібране в пучок волосся у жінок; верхівка; тімʼя; передня частина річкового судна; пень», бр. [кі́чка] «смоляний пень», др. кыка «верх голови; волосся на голові; повʼязка», п. kiczka «цурка; палка; пучок, вʼязка; [сніпок соломи для покриття даху; звій, валик волосся]», ст. Kika (прізвисько чоловіка, який утратив руку), ч. [kyczka] «суцвіття проса, вівса; пучок волосся, чуб, чуприна; прикраса з пірʼя; плетена різка», слц. [kyka] «безрукий каліка; прут, палка; напханий кінським волоссям валик для підкладання під чепець; чепець», болг. заст. ки́ка «довгий пучок волосся, залишений на остриженій голові», схв. ки́ка «коса», слн. kíka «пучок волосся; пипоть», стсл. кыка «волосся»;

результат видозміни форми ки́ка (дит.) «м’ясо» з одзвінченням к, яке тут, можливо, слід пов’язувати з афективно-емоційним забарвленням слова, характерним для ряду українських народно-розмовних слів з ґ (пор. ґаву́ля, ґи́ґнути, ґила́, ґоло́бати);

очевидно, продовжує псл. *kyk- «згинатися; (перен.) гинути» «іє. *keuk- «кривити, згинати, скручувати»);

ідея смерті асоціювалася з ідеєю згинання і скручування;

як семантичні паралелі пор. укр. ги́нути й гну́ти, крути́тися і скрути́тися («Щоб ти скрутився!» – емфатичне побажання смерті);

малу поширеність слів кик, ки́кнути можна пояснювати табу на назви такого роду і магічною силою, яка приписувалась подібним словам;