ДЗЮБАТИ — ЕТИМОЛОГІЯ

запозичення з польської мови;

для п. dziubać (відоме з XVII ст. у значенні «видовбувати, робити виїмки», пізніше «дзьобати»), спорідненого з ч. d′ubat′ «довбати, дзьобати», d′oubati, [díbati, d′ubkať], слц. d′ubat′ «тс.», р. [дю́ба́ть] «дзьобати», припускається зв’язок з ст. dziub′ (dziup′, dup′) «дупло», що походить з іє. *dheub-, *dheup «глибокий і порожній»;

варіант з кореневим о (dziobać), засвідчений з XVIII ст., з’явився під впливом фонетично та семантично схожого слова zobać «їсти, дзьобати» (XV–XVIII ст.);

припущення (Brückner 113, 655) про приставне d в п. dziub ‹ псл. zobъ (подібно до dzwon з давнішого zvonъ) неприйнятне;

р. [дзю́бать] «дзьобати», бр. дзю́баць «тс.; довбати чимсь гострим»;

складне слово, перша частина якого дерво- «дерево» є результатом редукції другої голосної повноголосся у деяких західних говірках, а в другій частині є основа дієслова дзю́бати;

до словотвору пор. назву цього ж птаха дзюбде́рево – з іншим порядком розташування компонентів;

утворено від дзю́ба́ти «клювати» (обличчя наче подзюбане);

р. [дзю́ба] «рябий, поритий віспою» (з укр.), [дю́баный] «тс.», ч. ďubatý «рябий»;

звуконаслідувальне утворення, подібне до дзю́бати, ту́пати;

утворення звуконаслідувального характеру;

до словотвору пор. дзю́бати, ту́пати;

бр. [цю́паць] «боязко ступати (про дитину)» Hocович, [цюп] «вигук, що спонукає дитину ходити; вигук, що імітує легке падіння», п. сіuраć «цюкати», ч. cupati «тупати»;