ГУ — ЕТИМОЛОГІЯ

псл. *hu, звуконаслідувальне утворення і рефлекторний вигук, паралельний до нім. hu (вигук здивування, переляку), шв. hu «тс.», лат. hu (вигук гидливості), рум. hu (вигук від морозу);

бр. гугу́ «гомін, галас», п. hu (вигук від переляку, здивування, холоду; вигук для відтворення крику сови), ч. hú, hú (оклик; вигук від холоду; вигук для відтворення гудіння), слц. hu (вигук), вл. hu «ух», нл. hu (вигук переляку, відрази), схв. hȕ (вигук гніву, від холоду), слн. hú (вигук від страху, несподіванки, холоду);

відоме лише в українській мові складне утворення з вигуків а¹ і гуш (уш) або, можливо, втраченого в цьому значенні гу;

складне слово, утворене з вигуків а¹ і гу (див.);

р. бр. агу́ «тс.»;

звуконаслідувальні утворення, близькі до вигуку гу;

звуконаслідувальне утворення, можливо, повʼязане з вигуком гу (див.);

звуконаслідувальні утворення за характерним криком відповідних птахів, що нагадує звукосполучення гу;

п. hukał, [hukała, hukało] «тс.», схв. hupač;

походить від звуконаслідувального вигуку гу, очевидно, ще прасловʼянського походження;

пор. подібні звуконаслідувальні назви птахів в інших індоєвропейських мовах: нвн. (Wiede)-hopf «одуд», [hupphupp], гол. hoppe, лат. upupa, фр. huppe «тс.»;

п. [hupało, hupała, hupał] «водяний бугай» (з укр.), схв. hupkač «одуд», слн. hupač «тс.»;

результат поєднання вигуків [ні], пов’язаного з [ньо] «но», і гу (оклик);

неясне;

можливо, утворилося шляхом подвоєння й наступного спрощення вигуку гу;