WEH — ЕТИМОЛОГІЯ

слово вигукового походження, можливо, успадковане з індоєвропейського періоду;

пор. лтс. vaĩ, лат. vae, гот. wai, двн. we, нвн. weh, англ. woe, ав. vayōi, avōi, дінд. uvḗ, що походять з іє. *uаі «ой, болить»;

подвоєння зустрічається також у двн. wēwo «біль, нещастя», дангл. wāwa, wēa, нвн. Wehweh «тс.»;

р. ва́ва;

рум. vai «ой» пов’язується з лат. vae «ой, лихо», спорідненим з лит. vaĩ, гот. wai, двн. we «тс.»;

болг. вай виводиться від тур. vay, яке походить з перської мови;

ід. вай «ой, лихо» пов’язане з нвн. weh «тс.»;

очевидно, запозичення з румунської мови або з ідишу;

болг. [вай] «ай, ой», ва́йкам се «охаю, зітхаю», м. вȃј «ох, ой», вайка «охає, зітхає», схв. вај «ох, ой», вȃјкати се (вȁјкати се) «плакатися, скаржитися»;

не зовсім ясне;

можливо, результат поширення вигуку ов вигуковим елементом а;

може бути також зіставлене з п. ст. owa «чи, хіба; ото; отож, отже, адже», пов’язаним із займенником ów «той», спорідненим з укр. о́вий;

не виключена й можливість зв’язку з р. увы́, др. увы, болг. уви́, стсл. оувы, ч. ouvé (вигук жалю, болю, нарікання), óvé, ove, слц. ou «тс.», що зіставляються з лат. vāh, vae, двн. we, гот. wai, свн. ouwe, ōwē, нвн. weh, лит. лтс. vaĩ, сірл. fāe, кімр. gwae, брет. gwā, ав. vayōi, avōi, āvōya, гр. ὀά, οὐά, οὐα̃, οὐαί, іє. *u̯ai «тс.» (Фасмер IV 145; Machek ESJČ 423; Walde–Hofm. ІІ 724; Kluge–Mitzka 545; Pokorny 1110–1111);

п. owwa;