HA — ЕТИМОЛОГІЯ

очевидно, виникло на підставі румунського словосполучення (cît pe асі «майже, мало не, трохи не», яке зазнало скорочення і семантичної зміни при запозиченні; рум. асі є варіантом прислівника aici «тут, сюди», що виник з лат. ad «до» і * hic «цей, тут», пов’язаним з hic (ст. hec ‹ he-ce) «тс.», що є, очевидно, складним утворенням, перша частина якого споріднена з дінд. ha «звичайно, зрозуміло, потім», друга (-се‹*kе) споріднена з вірм. -s (артикль.) – DLRM 16;

псл. *ha;

очевидно, результат фонематичного оформлення інстинктивного вигуку, який зустрічається також в інших індоєвропейських мовах (дінд. hā, гр. ἅ, лат. ha);

можливо, що в ролі питальної частки виступає колишній займенниковий елемент з давнім придиховим h (Фортунатов ИТ II 226);

р. бр. а (питальна частка), п. ha (вигук подиву, обурення, глуму, схвалення), ч. ha (вигук несподіванки, подиву, глуму, презирства, привернення уваги), схв. hȁ (вигук наказу, радості, заохочення);

скорочене позначення слова гекта́р за початковими літерами його складових частин гекто- і ар;

р. бр. га, ч. слц. ha;

псл. že (‹*ge), пов’язане з go (схв. него «але»), ga (вл. što ha «що ж»);

загальнослов’янська енклітична підсилювальна частка, спочатку вживалася лише з займенниками, пізніше – з будь-якими словами як засіб протиставлення;

споріднене з дінд. ha, gha, ghā «тс.», гр. -γε, можливо, також δε «же», ϑε (εἴϑε) «якби», лит. betai-ga «але», іє. *g^uhe, *g^ue;

р. др. же, бр. жа, ж, п. że, ч. слц. слн. že, стсл. же;

результат виділення й фонематичного оформлення інстинктивного вигуку, що утворюється під час сміху;

споріднене з лит. kaknîti «реготати», kikånti «хихикати», свн. kachzen, двн. kachazzen «голосно сміятися», лат. hahahae «ха-ха», cachinnō «реготати», гр. ϰαχάζω «тс.», нгр. χά χά, вірм. xaxankʻ «регіт», дінд. ha ha «ха-ха», kákhati «регоче»;

р. бр. болг. м. ха, п. cha-cha! «ха-ха», ha, ha, ha «тс.; крик до заохочування», ч. cha!, вл. kha!, нл. ha, haha!, схв. ха̏ ха̏, ха̑ ха̑ «ха-ха», слн. há;