ІМЕННИК — СЛОВОВЖИВАННЯ

Дієслово-присудок звичайно узгоджується в числі з підметом речення: якщо підмет стоїть в однині, то й дієслово-присудок також виступає в однині («Посадила стара мати три ясені в полі». — Т. Шевченко); а множина підмета зумовлює й множину дієслова-присудка («На чужину з України брати розійшлися». — Т. Шевченко).
Проте бувають випадки, коли дієслово-присудок стоїть в іншому числі, ніж підмет: «Був собі дід та баба» (казка). Здавалось би, що за наявності в цьому реченні двох підметів — дід та баба — дієслово-присудок слід було б поставити в множині, але якщо дієслово-присудок стоїть перед двома або кількома підметами, а перший підмет стоїть в однині, то й дієслово стоятиме теж в однині: «Був собі котик та півник» (казка).
Дієслово-присудок виступає в однині також тоді, коли підмет має при собі додаток, що становить із підметом одну підметову групу речення й пов'язується з ним прийменником з: «Гарматний відгомін з першим громом мішався раз у раз в одних розкатів жмут» (М. Бажан).
Дієслово-присудок буде в однині й тоді, коли за підмет правлять збірні слова — більшість, меншість, частина, ряд, кілька, багато, чимало, група, низка, решта, половина та інші, поєднані з залежними від них іменниками (прикметниками) в родовому відмінку: «Більшість присутніх пристала на цю пропозицію»; «Кілька відер води бухнуло на вогонь» (М. Коцюбинський).
Якщо підмет складається з числівника два, три, чотири й іменника, а в реченні мовиться про спільну дію, дієслово-присудок слід ставити в однині: «Летить чотири утиці» (Б. Грінченко); «На полу лежало три чоловіки» (Панас Мирний). Якщо в реченні треба підкреслити, що особи, які складають підмет із числівником, діють кожна окремо, дієслово-присудок годиться ставити в множині: «Не вертаються три брати, по світу блукають» (Т. Шевченко).
Якщо підметом є складений числівник, де останнє слово — один, дієслово-присудок може стояти в однині в чоловічому роді або в безособовій формі на -ло: «31 солдат вийшов з оточення», «Вийшло з оточення 31 солдат». Якщо перед таким підметом є означення в множині (усі, наші й под.), присудок має форму множини: «Усі двадцять один учасник конкурсу вийшли на змагання».

Правильніше: (іменник)
морозиво

Правильніше: Це іменник

Під впливом російської мови в місцевому відмінку множини українських іменників часом ставлять закінчення -ам, -ям замість -ах, -ях: рахує по пальцям, читає по складам, ходить по кімнатам, по нашим підрахункам. Такі вислови помилкові. Закінчення -ам буває тільки в давальному відмінку множини: «Дам лиха закаблукам...» (народна пісня). Потрібно зважати ще й на закони словотворення. Якщо конструкції «читати по складах», «їздити по селах», «мандрувати по горах і долинах» побудовані відповідно до норм української граматики (прийменник по виражає просторові відношення), то в інших випадках слід шукати варіанти: «рахувати на пальцях» («рахувати по пальцях» має інший семантичний відтінок), «за нашими підрахунками» тощо.

Як узгодити в роді прикметник, займенник або дієслово минулого часу зі своєрідними складними словами, утворюваними двома іменниками? Вживаючи сполучення типу планета-гігант, поема-спогад, конкурс-вікторина, слід мати на увазі, що на першому місці звичайно стоїть іменник, значення якого мислиться дещо ширше, загальніше порівняно із значенням другого компонента. Другий компонент – то іменник-уточнення. Він нагадує прикладку. Провідне за значенням слово нерідко поєднується з різними іменниками. Виставка-огляд, виставка-продаж, музей-квартира, музей-садиба, школа-інтернат, школа-комплекс тощо. Рід узгоджуваних слів (прикметника, займенника, дієслова минулого часу) визначає іменник ширшого, загальнішого значення. Напр.: "Затишний музей-садиба Чехова в Криму приваблює багатьох відвідувачів" (з газети), "Народний театр-студія має своїх прихильників (з газети). Зрідка провідне за значенням слово у складному найменуванні стоїть на другому місці. "Нещодавно в селі Березняках відкрився кімната-музей образотворчого мистецтва" (з газети). Можна помітити, що деякі іменники, передуючи провідному за значенням слову, мають тенденцію не відмінюватися. Приміром, "Ту повість надруковано в останній "Роман-газеті", "На уроці діти працюють з текст-картою".

Як правильно: іменники жіночого і середнього роду чи жіночого і середнього родів? У термінологічних сполученнях означуване слово звичайно стоїть у формі однини, підкреслюючи внутрішній зв'язок понять, виражених однорідними означеннями. Вислови жіночий рід, середній рід – терміни. Тут ужитий у формі однини іменник рід виступає як сполучна ланка між різновидами цього поняття (жіночий, середній). Отож правильно: іменники жіночого і середнього роду.

Для багатьох людей, що навіть добре володіють українською мовою, часто постає питання, як правильно сказати по-українському: два вихідні дні чи вихідних дні? Адже відомо, що з числівниками два, три, чотири, коли вони стоять у називному відмінку множини, належні до них іменники також стоятимуть у тім же відмінку, але чи узгоджуються так само й прикметники з іменниками при відповідних числівниках?
Аналізуючи твори наших класиків, бачимо, що обидва варіанти мають право на існування, цебто прикметник може стояти в називному й родовому відмінках множини. У Лесі Українки читаємо: «Уже минуло з того часу аж три довгі роки», бачимо, прикметник у називному відмінку множини використовує І. Нечуй-Левицький: «Знайшла два невеличкі горщечки». Але в Марка Вовчка знаходимо вже родовий відмінок прикметника: «Два-три далеких постріли давали відчувати цю тишу»; те саме бачимо в І. Тобілевича: «Два невідомих мені товстющих пана приїхали з оцим листом, кажуть, з Кракова».
Отже, ці обидві форми є паралельні; кожний може користуватись ними відповідно до вподоби. У своїй белетристиці й публіцистиці я волію ставити в таких випадках прикметник у називному відмінку множини: «Чотири вірні товариші не зрадили його й тут».

Як відомо, з числівниками два, три, чотири, коли вони стоять у називному відмінку, іменники теж стоять у називному відмінку множини: «Як у дівчини тієї славні трудодні, так вона чотири літа сниться все мені» (А. Малишко); з числівниками, починаючи від п'яти, іменник стоїть у родовому відмінку множини: «П'ять маленьких діток сплять» (переклад Лесі Українки); «Оженила старших п'ятьох синів, поставила кожному нову хату» (І. Нечуй-Левицький). Із дробовими числівниками іменники стоять у родовому відмінку однини: «Оживали образи, події, які, здавалось, повинні були стертись за півтора десятка років» (О. Копиленко). Зі складеними числівниками відмінок іменника залежить від останнього числа, цебто коли останнє число — два, три, чотири, тоді буде називний: сто сорок два карбованці, з останніми числами — п’ять і далі — родовий відмінок множини: двісті сорок п’ять карбованців. Коли числівники два, три, чотири показують не точну кількість, а тільки приблизну, тоді відповідний іменник треба ставити перед ними в родовому відмінку множини: років чотири не бачив я брата; пробуду в місті днів зо два.

Переважна більшість дієслів керує іменниками в якомусь певному відмінку. Таке саме правило є й у російській мові, але відмінки керованих іменників не завжди збігаються при аналогічних дієсловах з українськими. Наприклад, дієслово дякувати керує іменником чи займенником у давальному відмінку: дякую батькові, дякуємо тобі, — тимчасом як відповідне російське благодарить вимагає знахідного відмінка: благодарю отца, благодарим тебя, дієслово зрадити керує іменником чи займенником у знахідному відмінку: зрадив мене, зрадив своє слово, а російське изменить — у давальному відмінку: изменил мне, изменил своєму слову.
Розгляньмо, як саме керують дієслова іменниками в певних відмінках.
З іменниками в родовому відмінку стоять дієслова: вживати¹ («Горілки не вживав так, щоб через край». — Г. Квітка-Основ'яненко), вчити, вчитися, навчати, навчатися («Нічого було робити, — треба Кириликові вчити сестер грамоти». — Панас Мирний; «Малих діток доглядала, звичаю навчала». — Т. Шевченко); глядіти, доглядати («Гляди, як ока в голові». — М. Номис); грати, гуляти — з прийменником у (в) («Діти бігають, гуляють у ціці-баби, в хрещика». — Б. Грінченко; «Будемо грати в свого козиря». — Б. Грінченко), завдавати («Не завдавай мені сорому при чужих людях». — І. Нечуй-Левицький), заживати («Будуть до тебе козаки заїжджати, будуть у тебе хліба-солі заживати». — Народна пісня), запобігати («Не хочуть у вельможних панів ласки запобігати». — П. Куліш), зазнавати, зазнати («Не зазнала розкошоньки, вже й літа минають». — Народна пісня), пильнувати («Бабуся пильнує малої». — Марко Вовчок), послухати, послухатися («Послухали доброї поради високошановного народолюбця». — Б. Грінченко).
¹ Пишемо вживати й уживати, вчити й учити залежно від того, на голосну чи приголосну кінчається попереднє слово (закон чергування).
Частина дієслів керує залежним словом у родовому відмінку без прийменника або в знахідному відмінку з прийменником на: сподіватися («Панночки сподіваємось». — Марко Вовчок; «Сподівався дід на бабин обід». — Приповідка), чекати («...хірург Богдановський присів край вікна, чекаючи на початок роботи». — О. Довженко; «Скільки він мріяв про цей момент, скільки чекав цієї хвилини». — Ю. Смолич; «Я чекаю на тебе при каганці і співаю». — В. Стефаник). Дієслова ждати, дожидати керують іменником у знахідному відмінку без прийменника на: «У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота» (М. Коцюбинський).
З іменниками в давальному відмінку стоять дієслова: боліти («Чужий біль нікому не болить». — М. Номис); це дієслово може вимагати й знахідного відмінка («Мене ж болить її відвічнеє страждання». — І. Франко), а також виступати з прийменником у (в) та іменником у родовому відмінку («Що у вас болить? — ластівкою припадає вона коло недужої». — М. Коцюбинський), вибачати («Подорожньому і Бог вибачає». — М. Номис), прощати («Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці, за мою смерть на чужині». — І. Нечуй-Левицький), дякувати («Дякую тобі, Іване, — промовила вона». — І. Франко), віддячити (оддячити) («Соломія усе старалась оддячити циганам за рятунок і захист». — М. Коцюбинський).
З іменниками чи займенниками в знахідному відмінку стоять дієслова: зрадити («Зрадив мене милий». — Народна пісня), опанувати («І пустиню опанують веселії села». — Т. Шевченко), радити, порадити («Де то моя Катерина, моя чорноброва! Вона мене все радила і тепер порадить». — Т. Шевченко; «Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати». — Народна пісня). Тепер при дієслові радити (порадити) ставлять іменник і в давальному відмінку («Горький, Чехов, Франко, Коцюбинський завжди радили молодим авторам учитися, наполегливо поліпшувати свою письменницьку техніку». — «Літературна газета»).
З іменниками в знахідному відмінку й прийменником за стоять дієслова, якщо вони вказують на виконання функції чогось чи когось: бути («Ще й на весіллі в його дочки за дружку була». — І. Нечуй-Левицький), стати («Він мені за дитину рідну став». — Марко Вовчок), правити («Скриня моя за стіл править». — Ганна Барвінок), мати («Мене його батько не хоче за невістку мати». — Панас Мирний), вважати («Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш». — Леся Українка; «Лаврін уже вважав себе за господаря». — І. Нечуй-Левицький). Дієслово вважати зрідка може стояти без прийменника за, тоді воно керує залежним словом в орудному відмінку («Та полювання він забавою вважав, рибальство — справою, священнодійством навіть». — М. Рильський).
Згадані дієслова бути, стати, правити, мати з іншим значенням, ніж у наведених реченнях, стоять без прийменника за й керують іменниками в інших відмінках: «А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку-одиначку» (Марко Вовчок); «Юрко став паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем» (І. Нечуй-Левицький); «А може, й сам на небесі смієшся, батечку, над нами та, може, радишся з панами, як править миром?» (Т. Шевченко).
З іменниками в знахідному відмінку й прийменником на стоять дієслова: бачити (бачити на власні очі, а не власними очима!) («А сам Наум таку колись пригоду на власні очі бачив». — М. Рильський), чути (чути на власні вуха), грати («Та й найняла козаченька на скрипочку грати». — Народна пісня), проте в сучасній літературній мові дієслово грати керує місцевим відмінком іменника з прийменником на: грати на скрипці (на роялі, на бандурі), заздрити, заздритися («На велику худобу батьківську її заздрились». — Б. Грінченко), змилосердитися («Поки прут знайшов та відсердивсь, та на свою миленьку змилосердивсь». — Б. Грінченко), плакатися («Не плачся на моє горе». — Марко Вовчок), розстаратися («Як потягнувся на юшку, то розстарайся й на петрушку». — Б. Грінченко), слабувати («Слабує на очі». — Б. Грінченко), хворіти («…деякі пухлини, на які хворіють люди, — теж вірусного походження». — «Наука і життя»).
З іменниками в орудному відмінку стоять дієслова: братися, узятися в значенні «перетворюватися на щось, укриватися чимось» («Тільки внизу, коло каменя бралась живими миготливими зморшками вода». — І. Багмут; «Ладозьке озеро бралося кригою». — Ю. Смолич; «Нога в хлопця взялася синіми плямами». — О. Донченко), говорити, читати, перекладати, учити, навчати, повчати якоюсь мовою («Поучали з церковної амвони рідних братів чужою мовою». — Б. Грінченко); іноді помилково кажуть: «Я вмію читати на англійській мові, а говорити можу й на німецькій», замість: «Я вмію читати англійською мовою (або по-англійському), а говорити можу й німецькою (або по-німецькому)»; одружитися з кимось (іноді женитися), а не на комусь («Оженився з Палажчиною дочкою». — І. Нечуй-Левицький; «Софія одружилась з Ізаровим». — А. Шиян); їхати, пливти, плинути чимось, а не на чомусь («Їде чумак шістьма парами». — Б. Грінченко; «Комбайн велично плине шумним широким степом навпростець». — І. Муратов).
З іменниками в місцевому відмінку й прийменниками по, на, в стоять дієслова: знати, пізнати («Знати пана по халявах». — Прислів'я; «Пізнати ворону по пір'ю». — Прислів'я), розумітися, знатися на чомусь («Теля не знається на пирогах». — Прислів'я; «На рибі теж розумітися треба». — Ю. Збанацький), кохатися в чомусь («У химерному кохатися, видумки сплітати». — Б. Грінченко), вибачати на слові («Вибачайте, люди добрі, на цім слові». — Марко Вовчок); бути певним із прийменником на («Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, моя сиза голубко». — Марко Вовчок), із прийменником у (в) («Згорда поглядають вони довкола, певні в своїх силах». — М. Коцюбинський) або без прийменника, але з родовим відмінком («Одначе чужинець і сам не був певний правильності того, що говорить». — О. Досвітній).

Візьмімо фразу з газети: «Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі». Усі слова в цій фразі — українські, а разом із тим звучить вона не по-українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним «няканням», ускладнює фразу — аж стає важко зрозуміти її зміст.
Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: «Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі». З п'ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, — порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою.
Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: «Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів...» — де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі — «вжити рішучих заходів».
На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість — учився грати; «Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку», замість — додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги — це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість — запевняти свого пана.
Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», — де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по-українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків».
Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом і дієприслівником, — це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично-канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння», — то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.
З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам'ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич).
Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.