ОСОБА — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: не хто інший, як…

Правильніше: стороння особа; чужа людина

Правильніше: посадовець

Правильніше: велике цабе

Правильніше: непевна (темна) особа

Правильніше: права рука

Правильніше: постать; особа

Правильніше: гарна цяця

Правильніше: особа; особистість

Правильніше: особа; людина

Правильніше: посланець; представник; довірена особа

Правильніше: повірник; права рука

Правильніше: велика риба

Правильніше: достойник

Правильніше: важна (велика, значна) особа (персона); великої руки людина

Правильніше: поважна (значна, велика) особа; достойник; велика цяця; велике цабе

Правильніше: уповноважена особа

Для урізноманітнення мовлення замініть канцеляризм посадова особа на стилістично кращий варіант: посадовець.

Замініть іменник лице, якщо мовиться про окрему людину, індивіда, на правильний варіант: особа.

АЛЕ:

лице — обличчя.

Жита буйні, хвилясті… Ось із них визирнуло рожеве лице й сині очі (Андрій Головко).

1. Не раз натрапляв у текстах на слово облік у розумінні «обличчя». Чи правомірне таке вживання?
Коли йдеться про моральні якості людини, її духовні, творчі особливості, норми поведінки, а також про найхарактерніші ознаки предмета, явища, що виражають його суть, користуються іменником обличчя в переносному значенні: «Обличчям будь-якого театру є його репертуар» (з журналу); «Врубель Врубелем, а ти мені покажи власне обличчя» (Юрій Збанацький).
Часом в усному мовленні, а то й на письмі замість лексеми обличчя безпідставно вживають облік. Адже слово облік в українській мові має іншу семантику (означає систему реєстрації певних груп населення, народногосподарських цінностей тощо). «Чекати бульдозера неможливо, почнуться польові роботи, кожні робочі руки будуть на обліку» (Микола Руденко); «Різне нафтове устаткування (на промислі), що валялося скрізь без догляду й обліку, складалося в купи» (Олесь Донченко). Від облік походять обліковець, обліковий, облікувати і т. ін.
2. Чи синонімічні іменники обличчя й лице?
Збігаються в значенні «передня частина голови» та в переносному «загальний вигляд, обриси чогось». Тільки лице вживається в розумінні «верхній, зовнішній бік предмета» (протилежне спід): на лице, з лиця. І тільки обличчя, коли мовиться про моральні якості людини, про її духовні, творчі особливості, норми поведінки. В усному мовленні інколи замість обличчя безпідставно вживають облік. Тим часом облік в українській мові має зовсім іншу семантику (означає систему реєстрації певних груп населення, народногосподарських цінностей тощо).
3. Юридичне лице
У одній з радіопередач на правознавчу тему було заявлено: «Він має статус юридичного лиця». Російській лексемі лицо в юридичному та граматичному значенні в українській мові відповідає не лице, а особа. Тому треба писати і казати: «дієслово в формі першої особи однини; він має статус юридичної особи».

Радянська бюрократія відгороджувалася від народу своєю окремою канцелярською мовою. Вона не приймала на роботу двірника, а зараховувала людину в штат у якості двірника. У цьому ключі виникло й словосполучення должностное лицо замість колишнього чиновник. Йдучи за таким зразком, в УРСР швидко спекли вислів посадова особа, тоді як маємо чудову лексему урядовець. Посадова особа – мертве утворення, що використовується лише в офіційних паперах. А іменник урядовець набуває чимраз більшого поширення в різних мовних стилях.

Часом цих іменників не розрізняють і пишуть: «Особа автора виявляється в доборі теми і в характерних, тільки йому властивих образах», – або кажуть: «Ви наговорили мені багато образливого, прошу без особистостей!» Слово особа, наголошував Борис Антоненко-Давидович, означає одну людину, індивід: «Він сам, своєю кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (Михайло Коцюбинський). Коли ж мовиться про багатьох людей, ця лексема в множині заміняє кілька інших слів – чоловік, душ: «На нараду прийшло чимало осіб, але тих, кого хотіли бачити, й не було» (з живих уст). Буває, воно править за відповідник до російського личность, наприклад, у фразі: «Що за підозріла особа ?»
Слово особистість означає індивідуальність людини, сукупність її духовних і фізичних властивостей: «Авторську особистість не піддаватимеш остракізму, виганяючи її з вірша, де вона в ньому існує на правах ліричного героя» (Євген Гуцало).
Тим-то й у першому реченні треба було написати: «Особистість автора виявляється...», а в другому сказати: «Прошу без особистих образ!»

Ці два слова — особа й особистість — інколи не розрізняють і пишуть: «Особа автора виявляється і в доборі теми, і в характерних, тільки йому властивих образах», — або кажуть: «Ви наговорили мені багато образливого, прошу без особистостей!»
Слово особа означає одну людину, індивід: «Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський); іноді, коли мовиться про багатьох людей, це слово в множині заміняє множину інших слів — чоловік, душ: «На нараду прийшло багато осіб, але тих, кого хотілось бачити, й не було» (з живих уст); часом воно править за відповідник до російського слова личность, наприклад, у вислові: «Що за підозріла особа?»
Слово особистість означає індивідуальність людини, сукупність її духовних і фізичних властивостей: «Авторську особистість не піддаватимеш остракізму, виганяючи її з вірша, де вона в нього існує на правах ліричного героя» (Є. Гуцало).
Тим-то й у першій фразі треба було написати: «Особистість автора виявляється...», — а в другій фразі сказати: «Прошу без особистих образ!»

Правильніше: приблизно сто осіб

Правильніше: культ особи

Правильніше: установлення особи

Правильніше: дійові особи

Правильніше: честь мундира

Перевірте вживання іменника чоловік, і якщо мовиться про певну кількість людей, замініть: осіб, людей.

АЛЕ:

О 15.45 чоловік забере зі школи дитину.

Не можемо позбутися російського трафарету в означенні кількості будь-якого колективу, заходу. Називаємо стільки-то чоловік. А в українській мові є милозвучне й адекватне слово осіб. Чому ж ним не користуємося? Констатуємо, що прибуток господарства склав стільки-то мільйонів гривень або частка еродованих земель у районі складає 20 відсотків. Та не складає, а становить, дорівнює. Складати можна сіно в копиці чи гроші на купівлю меблів. Перенасичена наша мова словами відносити, відноситися, віднесений тощо. Постійно кудись когось хтось носить. Львів відноситься до міст західноєвропейського типу. Ні, він належить до цього типу міст. Учитель відносить учня до категорії мрійників, замість зараховує. А учень відноситься до такого визначення негативно, замість ставиться негативно.

У двадцятих і тридцятих роках XX ст. багато сперечалися про те, чи є в українській мові форма орудного відмінка дійової особи. Коли одні мовознавці запевняли, що в народі не скажуть «Бригадою Коваленка виорано 20 га з огріхами», а тільки «Бригада Коваленка виорала 20 га з огріхами», бо, мовляв, назва дійової особи чи групи осіб має стояти звичайно в називному відмінку, то другі, на заперечення, наводили цитати з класичної літератури: «Енеєм кинута я бідна» (І. Котляревський); «Дідами крадене добро» (Т. Шевченко).
Очевидно, відкидати категорично можливість орудного відмінка дійової особи не слід, але не треба й надуживати ним, як це часто буває в писемній і в усній мові, наприклад: «Двері відчиняються водієм», «Він насмажив її на похідній сковорідці, передбачливо захопленій Кесарем»; «Щось нове, не звідане нами»; «Нарубані Пилипом дрова». Усі слова в цих фразах — українські, а все ж деякі фрази звучать не по-українському, не в ключі народної мови.
Візьмімо речення з творів Панаса Мирного: «Та кара над Мариною, що придумала її бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед очима». Замість того, щоб написати «Та кара, придумана її баринею», де іменник бариня стояв би як дійова особа в орудному відмінку, письменник удався до конструкції з підрядним реченням «що придумала її бариня», поставивши назву дійової особи в називному, бо це більше відповідає нашим мовним традиціям.
Розгляньмо ще одну фразу, взяту з давньої народної пісні: «Буде лях проклятий батьками орати, матерями волочити», де іменники батьки й матері стоять в орудному відмінку. Чому? А тому, що в цій фразі дійова особа — лях, а батьки й матері правлять за знаряддя для дійової особи (ляха). Та було б уже неприродно для народної мови сказати: «Батьками зоране поле, матерями заволочене», бо в цій фразі батьки й матері виступають як дійові особи, через що й треба: «Батьки зорали поле, матері заволочили».
Так само й у наведених вище сучасних реченнях більше відповідатиме духу нашої мови, коли сказати: «Двері відчиняє водій» (хоча слушно буде: «Двері відчиняються механізмом», бо тут немає дійової особи, а є лише знаряддя — механізм); «Він насмажив її на похідній сковорідці, яку передбачливо захопив Кесар»; «Щось нове, що не звідали ми»; «Дрова, що нарубав Пилип».
Заміна орудного відмінка дійової особи конструкцією з підрядним реченням інколи обтяжує фразу, через що й уникають її, кажучи: «Зроблені колективом працівників спостереження мали велике наукове значення» замість «Спостереження, що їх зробив колектив працівників, мали велике наукове значення». Але іноді контекст дозволяє перебудувати фразу так, щоб у ній не було ні орудного відмінка дійової особи, ні підрядного речення. Наприклад, фразу з сучасного художнього твору «Бородай відміряв зароблені хлопцем три пуди жита» можна, не міняючи значення, висловити й так: «Бородай відміряв хлопцеві зароблені три пуди жита». Та й у попередній фразі можна було б сказати: «Спостереження колективу працівників мали велике наукове значення».

Правильніше: Посадові особи (посадовці)

Правильніше: Він має статус юридичної особи