КЛИЧНА — СЛОВОВЖИВАННЯ
кличний відмінок
Розгортаю збірку «Найкращі пісні України» і тішуся: як же ласкаво, ніжно вміють наші люди через спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже назви народних перлин: «Ой дівчино, шумить гай», «Гей, чого, хлопці, славні молодці?», «Ой гиля-гиля, гусоньки, на став», «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю», «Плавай, плавай, лебедонько», «Ой вербо, вербо», «Ох і не стелися, хрещатий барвінку»...
І український фольклор, і літературна класика оддавен пильно дотримуватися кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокатива. Упродовж століть витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі кличного відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки:
Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!
О думи мої! О славо злая!
А ти, моя Україно,
безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову.
Петрусю! Друже мій єдиний!
Моє ти серце!
Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритності. Може, це найбільше стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, «крамольний» відмінок викинули, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: «Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні «дорогий наш учитель», бо все моє українське єство тягнеться сказати «дорогий наш учителю».
Отже, система відмінків української та російської мов стала однаковою. Бо в російській, як відомо, кличного відмінка немає (винятки – Господи, Боже, Отче наш). Але борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії – засобу живого спілкування, і у виданнях років незалежності її знову бачимо на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо: «Микола, здрастуй», «Василь, підтримай», «Світлана, підійди», «Олег, напиши», замість Миколо, Василю, Світлано, Олегу (а не Олеже). Нехтувати кличним відмінком – невибагливо, без поваги ставитися до свого й чужого мовлення.
Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте.
А тепер конкретніше. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група): дружино, перемого, сестро; -е (м'яка та мішана групи): воле, земле, Катре; -є (іменники м'якої групи після голосного та апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, сім'є, а також Іллє; -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.
Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й под. Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.
На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар'яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець: (женче – від жнець, хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше). У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім'я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Власівно, Валентине Кузьмичу (або Кузьмовичу), Галино Сергіївно. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге – в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук, кореспонденте Корольов. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре. Хоч автори нового «Українського правопису» вважають, що друге слово може мати і форму називного: пане лейтенант, добродію ювіляр.
І український фольклор, і літературна класика оддавен пильно дотримуватися кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокатива. Упродовж століть витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі кличного відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки:
Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!
О думи мої! О славо злая!
А ти, моя Україно,
безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову.
Петрусю! Друже мій єдиний!
Моє ти серце!
Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритності. Може, це найбільше стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, «крамольний» відмінок викинули, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: «Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні «дорогий наш учитель», бо все моє українське єство тягнеться сказати «дорогий наш учителю».
Отже, система відмінків української та російської мов стала однаковою. Бо в російській, як відомо, кличного відмінка немає (винятки – Господи, Боже, Отче наш). Але борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії – засобу живого спілкування, і у виданнях років незалежності її знову бачимо на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо: «Микола, здрастуй», «Василь, підтримай», «Світлана, підійди», «Олег, напиши», замість Миколо, Василю, Світлано, Олегу (а не Олеже). Нехтувати кличним відмінком – невибагливо, без поваги ставитися до свого й чужого мовлення.
Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте.
А тепер конкретніше. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о (тверда група): дружино, перемого, сестро; -е (м'яка та мішана групи): воле, земле, Катре; -є (іменники м'якої групи після голосного та апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, сім'є, а також Іллє; -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.
Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й под. Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.
На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар'яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець: (женче – від жнець, хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше). У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, такі іменники вживаємо в кличному відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім'я та по батькові, форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Власівно, Валентине Кузьмичу (або Кузьмовичу), Галино Сергіївно. У звертаннях, де є загальна назва та прізвище, у формі кличного відмінка виступає перше слово, а друге – в називному: товаришу Іваненко, депутате Семенчук, кореспонденте Корольов. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо в кличному відмінку: пане лейтенанте, добродію ювіляре. Хоч автори нового «Українського правопису» вважають, що друге слово може мати і форму називного: пане лейтенант, добродію ювіляр.
Уроки державної мови (з газети «Хрещатик»)
Давальний і кличний відмінки
Як відомо, іменники чоловічого роду другої відміни мають у давальному відмінку однини закінчення -ові після основи на твердий приголосний та -еві, -єві — після основ на м'який або шиплячий приголосний: «Та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі» (народна пісня); «Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалася Галя» (І. Нечуй-Левицький); «У бою Андрієві так любо відчувати другове плече» (В. Сосюра).
Є ще й паралельне закінчення давального відмінка -у, -ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» (з живих уст).
Субстантивовані прикметники-прізвища, що мають суфікси -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на -у: Петров — Петрову, Щоголев — Щоголеву, Андрухів — Андрухову, прізвища з суфіксами -ин, -ін, -їн закінчуються на -у, а також на -ові: Завалишин — Завалишину і Завалишинові, Серпилін — Серпиліну і Серпилінові, Захар'їн — Захар'їну і Захар'їнові.
Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями -у, -ю, замість основних -ові, -еві, -єві. «Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється», — читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім'я та по батькові не в давальному відмінку — Андрієві Олексійовичу, — а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: «Андрію Олексійовичу, спиніться!»
Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива — ниво, Марія — Маріє) й чоловічого (дуб — дубе, піонер — піонере, батько — батьку, Григорій — Григорію).
Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: «Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш» (І. Котляревський); «Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.
Є ще й паралельне закінчення давального відмінка -у, -ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» (з живих уст).
Субстантивовані прикметники-прізвища, що мають суфікси -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на -у: Петров — Петрову, Щоголев — Щоголеву, Андрухів — Андрухову, прізвища з суфіксами -ин, -ін, -їн закінчуються на -у, а також на -ові: Завалишин — Завалишину і Завалишинові, Серпилін — Серпиліну і Серпилінові, Захар'їн — Захар'їну і Захар'їнові.
Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями -у, -ю, замість основних -ові, -еві, -єві. «Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється», — читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім'я та по батькові не в давальному відмінку — Андрієві Олексійовичу, — а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: «Андрію Олексійовичу, спиніться!»
Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива — ниво, Марія — Маріє) й чоловічого (дуб — дубе, піонер — піонере, батько — батьку, Григорій — Григорію).
Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: «Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш» (І. Котляревський); «Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.