Й — СЛОВОВЖИВАННЯ

Перевірте, чи не пропущено кому перед відповідним зворотом (Правопис. §118 А) п.16).

Перевірте, чи не пропущено кому для виділення відокремлених обставин, виражених дієприслівниками.

АЛЕ:

КОМА НЕ СТАВИТЬСЯ
Якщо одиничні дієприслівники, тісно прилягаючи до дієслова-присудка (звичайно в постпозиції до нього), уживаються не у власне дієслівному значенні (що роблячи), а в значенні прислівника (у функції обставини способу дії: як)	Не розмірковуючи він кинувся на допомогу; Вона сиділа замислившись (Ю. Яновський). Читав лежачи.
Якщо дієприслівник або дієприслівниковий зворот перебувають у складі стійкого звороту (фразеологізмів, складених прийменників і сполучників тощо)	Працював не покладаючи рук. Слухаю затамувавши подих. Зважаючи на обставини вирішили діяти відразу.
Якщо дієприслівник або дієприслівниковий зворот уживаємо серед однорідних членів речення поряд з іншими частинами мови у функції обставин способу дії	Він діяв упевнено й ні на кого не зважаючи
Якщо дієприслівниковий зворот, утворений дієприслівником і сполучним словом який, уживаємо в складі підрядної означальної частини складнопідрядного речення	Перед мандрівниками стояли гори, перейшовши які вони зможуть вийти до моря.
Якщо перед дієприслівниковим зворотом стоїть підсилювальна частка і (й)	Вони бралися до роботи й не знаючи повністю її обсягу.

За Правописом 2019 (§ 126) звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою й, а в складі звукосполучень [je], [ji], [ju], [ja] буквами є, ї, ю, я: проєкт, проєкція.

За Правописом 2019 (§ 126) звук [j] звичайно передаємо відповідно до вимови іншомовного слова буквою й, а в складі звукосполучень [je], [ji], [ju], [ja] буквами є, ї, ю, я: буєр, конвеєр, плеєр, флаєр,круїз, мозаїка, параноя, секвоя, феєрверк, ін’єкція, проєкт, проєкція, фоє, єті, Гаїті, Гоя, Єйтс, Савоя, Феєрбах, Маєр, Каєнна, Ісая, Йоганн, Рамбує, Соєр, Хаям, Хеєрдал, Юнона.

Замініть нехарактерний для української мови вислів (факт) на лице, якщо мовиться про щось незаперечне, на стилістично кращий варіант: ось тобі й (факт), незаперечний (факт).

АЛЕ:

На лице їй падали тіні.

В українській мові  для позначення дії рекомендовано уникати скалькованих віддієслівних іменників жіночого роду.

Замініть іменник видача на один із варіантів: видавання (дія), видане (видана річ); або перебудуйте речення, використавши дієслово: видавати.

За державним стандартом (ДСТУ 3008-95) не можуть бути елементами списку літери ґ, є, з, і, ї, й, о, ч, ь.

Слово битком є калькою, замініть стилістично кращим варіантом: напхом, натоптом (напхатися), ущерть (наповнений), переповнений; повно-повнісінько; нема де й голці впасти.

Замініть прикметник роковий, якщо мовиться про щось, на стилістично кращий варіант: фатальний.

АЛЕ:

рóковий — той, що стосується рок-музики.

На стадіоні сьогодні буде роковий концерт.

роковúй — який буває раз на рік; щорічний.

Сьогодні таке свято рокове, храм у нас, а ви он — людей смішите (Панас Мирний).

Просимо розтлумачити правомірність уживання звертань пан, пані, панове на теперішньому етапі буття нашої спільноти.
За більшовицьких часів універсальною формою звертання було слово товариш. Щоправда, як в усній, так і в письмовій формах воно постійно еволюціонувало: «т. Вухналь», «тов. Вухналь», «товариш Вухналь Йосип Васильович». Усі різновиди прийнятої норми варіювалися залежно від того, хто і на якому щаблі стояв. Ніхто не наважувався звернутися до будь-кого зі словом пан, бо ризикував почути від якогось «гегемона» презирливе «пхе» – у ліпшому випадку, а в гіршому – потрапити «до д'ної ями»...
Зі словом громадянин частіше зверталися до тих, кого позбавляли громадянських прав або ж щоб дистанціюватися. Лексемою добродій краще було не послуговуватися, бо тоді людину сприймали як причетну до колишньої Директорії...
Слово мадам було лайливе. Ним обзивали, коли хотіли натякнути на сумнівні морально-етичні якості особи. Таке зміщення понять у вживанні слів-звертань, та ще й узятих з чужих мов, створило свій макаронічний стиль, щось на зразок «Эй, девушка в светлой кофточке!», «Эй, мужчина в темной шляпе!» Незрідка доводилося спостерігати, як до незнайомих зверталися «ніяк», тобто ставили запитання, висловлювали міркування начебто безадресно, у простір з надією, що хтось прийме це «на себе» і відповість чи втягнеться в розмову.
Лише на початку 90-х років лаконічне, милозвучне і найбільш відповідне саме українській спільноті звертання пан, пані, панове стало начебто набувати прав громадянства. Ці слова з притаманним їм стримано-емоційним і водночас найповнішим виявленням поваги зазвучали у побуті, в офіційних стосунках, у інших сферах.
Першими проти цього просто-таки з обскурантським запалом виступили законотворці, товариші народні депутати, колишні обкомівці. Вірні ідеям пролетарської солідарності їх підтримали ще зліші секретарі райкомів партії. Ну, а електорат – він і є електорат... Так швиденько і повернулися до вже звичного «ніяк». Так і кажемо, так і пишемо, як на сходняку – «Вухналь».
Можливо, є відповідна інституція, яка має регламентувати такі питання? Будемо вдячні, якщо повідомите нам про це.
З повагою, Борис Іванович Кульчицький, Київ-60, вул. Ольжича, 9-а, кв. 25.
Шановний Борисе Івановичу!
Сьогодні багато хто в Україні вже не хоче користуватися словом товариш, яке зганьбили більшовики (втім, воно зберігає своє термінологічне значення у військовій сфері), але й до звертань пане, пані, панно, панове люди не призвичаїлися, хоч дванадцять років живемо в незалежній державі. Не призвичаїлися, бо ніхто – ні владні структури, ні відповідні наукові установи та громадські організації – не пропагують цих форм, не роз'яснюють важливості їхнього застосування. Тому й чуємо часто у відповідь: «Та який я в біса пан...» або «Теж мені пани, на трьох одні штани...» А деякі мешканці нашої країни ще й досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично, агресивно виступають проти слова пан як форми звертання. І це тоді, коли її активно використовує увесь західний слов'янський світ, а також прикарпатський регіон України.
У документах форма пан уживається з ім'ям, прізвищем, назвою посади, тобто порівняно з добродій має виразне забарвлення офіційності. А до колективу людей, до аудиторії слухачів варто звертатися: панове, шановні пані й панове, шановне товариство, вельмишановне зібрання.
Інстанцією, яка може докладніше поінформувати вас з цього питання, є академічні інститути української мови та мовознавства. Їхня адреса: Київ-1, вулиця Михайла Грушевського, 4.

Правильніше: не надивуєшся, дивина та й годі

У нас дуже вподобали слово шлях, ставлячи його іноді там, де воно зовсім не до речі, й забуваючи про інші підхожі слова — дорога, путь тощо. «Я не знаю шляху до вашої квартири», — чуємо з уст; «Вона йшла вже потемки, намацуючи ногою шлях на вузькій гірській стежці»; «Він минув довгий коридор, обмацуючи шлях поперед себе», — читаємо в сучасних оповіданнях; «А яким шляхом ви досягаєте такого великого врожаю картоплі?» — читаємо в газеті. Мимоволі постає питання: невже наша мова — така бідна, що доводиться користуватись одним словом у фразах із різним значенням або з різним відтінком значення?.. Звернімось до української класичної літератури й фольклору: «В похід у дорогу славні компанійці до схід сонця рушали» (Т. Шевченко); «Олекса Безик їздив у містечко, але з дороги вернувся» (М. Коцюбинський); «Позаростали дороги, де ходили панські ноги» (з живих уст); «Через гору шлях-доріженька, ой, широкая та пробитая, слізоньками перемитая» (народна пісня).
Як бачимо, класична література й фольклор не цуралися слова дорога й широко користувались ним, бо словом шлях називають проїзну, широку дорогу, відповідно до російського тракт: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися, на чужину з України брати розійшлися» (Т. Шевченко). Уживають слово шлях і в переносному розумінні, близькому до поняття «широка, далека дорога»: «На шляху поступу ми — лиш каменярі» (І. Франко).
Коли мовиться про вирушання в дорогу, про подорож, тоді до речі буде слово путь жіночого роду або дорога: «Далекая путь, хвилини не ждуть» (Леся Українка); «Ми путь землі покажем нову, царем на ввесь світ буде труд» (переклад із російської); «В далеку дорогу піду» (Б. Грінченко).
Невелика дорога між селами зветься путівець: «Путівцем над річкою... тихою ступою чвалала руда конячка» (О. Довженко).
Не пряма дорога, а кружна зветься манівець: «Хто манівцями простує, той удома не ночує» (прислів'я).
Дорогу нагору називають узвіз: «До стін Китай-городка почавсь крутий узвіз» (П. Усенко).
Відповідно до російського торная (укатанная) дорога українською мовою кажуть битий шлях, бита дорога: «Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі» (народна пісня).
Російському вислову таким путем відповідає український таким способом (або таким чином): «Батьки приводили дітей до школи, і Раїса таким способом знайомилась з селянами» (М. Коцюбинський); «Таким чином я добув вищу освіту» (з живих уст).
До речі, останнім часом став дуже поширюватися в нас західноукраїнський вислів у такий спосіб, що подекуди витискує вислів таким способом: «Тільки в такий спосіб ми знайдемо, нарешті, істину». Краще додержуватися скрізь загальноукраїнського давнього вислову таким способом, що не має впливу інших мов, тому й у щойно наведеній фразі буде природніше сказати: «Тільки таким способом ми знайдемо, нарешті, істину».
На російський вислів туда ему и дорога! українською мовою кажуть: так йому й треба!, катюзі по заслузі!, своїм шляхом пішов!
Не треба обмежувати свою мову одним-однісіньким словом шлях, коли маємо стільки інших засобів. Отож у наведених на початку фразах треба було сказати або «не знаю дороги», або «не знаю, як пройти до вашої квартири», «намацуючи ногою путь на вузькій гірській стежці», «обмацуючи путь поперед себе», «А яким способом ви досягаєте такого великого врожаю картоплі?».

До російського слова улучшить тритомний «Русско-украинский словарь» Інституту мовознавства АН УРСР наводить українські відповідники поліпшити, покращити, але в словнику не сказано, чи є між ними значеннєва або нюансова різниця. Мабуть, це й призводить до таких фраз, як ось у репортерській замітці: «Керівництво вокзалу нічого не зробило для покращення умов роботи всіх служб цієї важливої ланки обслуговування пасажирів». Поминаючи невластиву українській мові конструкцію для покращення, замість якої слід було б написати — щоб покращити, відчуваємо, що й дієслово покращити тут стоятиме не на своєму місці, бо воно походить від прикметника кращий, який являє собою вищий ступінь порівняння прикметника красний. У перекладі російською мовою слово кращий буде — более красивый, як свідчить словник Б. Грінченка, отож, відповідно до покращити російською мовою буде сделать более красивым. Але в репортажі мовиться не про красу роботи всіх служб вокзалу, а про їхню невпорядкованість, про потребу виправити їх. Для цього є слово поліпшити («Ми захоплено зводимо нові міста, ми перебудовуємо землю й перетворюємо природу, щоб поліпшити життя мільйонам людей». — Літературна газета). З цього випливає, що й у репортерській замітці треба було написати: «щоб поліпшити умови роботи».
Якщо в фразі йдеться про красу, то треба послугуватися словом покращити: «Така ж злюща та негарна собою була, що тільки смерть і покращила її — хоч спокійна й тиха в труні лежала» (з живих уст).

У двадцятих і тридцятих роках XX ст. багато сперечалися про те, чи є в українській мові форма орудного відмінка дійової особи. Коли одні мовознавці запевняли, що в народі не скажуть «Бригадою Коваленка виорано 20 га з огріхами», а тільки «Бригада Коваленка виорала 20 га з огріхами», бо, мовляв, назва дійової особи чи групи осіб має стояти звичайно в називному відмінку, то другі, на заперечення, наводили цитати з класичної літератури: «Енеєм кинута я бідна» (І. Котляревський); «Дідами крадене добро» (Т. Шевченко).
Очевидно, відкидати категорично можливість орудного відмінка дійової особи не слід, але не треба й надуживати ним, як це часто буває в писемній і в усній мові, наприклад: «Двері відчиняються водієм», «Він насмажив її на похідній сковорідці, передбачливо захопленій Кесарем»; «Щось нове, не звідане нами»; «Нарубані Пилипом дрова». Усі слова в цих фразах — українські, а все ж деякі фрази звучать не по-українському, не в ключі народної мови.
Візьмімо речення з творів Панаса Мирного: «Та кара над Мариною, що придумала її бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед очима». Замість того, щоб написати «Та кара, придумана її баринею», де іменник бариня стояв би як дійова особа в орудному відмінку, письменник удався до конструкції з підрядним реченням «що придумала її бариня», поставивши назву дійової особи в називному, бо це більше відповідає нашим мовним традиціям.
Розгляньмо ще одну фразу, взяту з давньої народної пісні: «Буде лях проклятий батьками орати, матерями волочити», де іменники батьки й матері стоять в орудному відмінку. Чому? А тому, що в цій фразі дійова особа — лях, а батьки й матері правлять за знаряддя для дійової особи (ляха). Та було б уже неприродно для народної мови сказати: «Батьками зоране поле, матерями заволочене», бо в цій фразі батьки й матері виступають як дійові особи, через що й треба: «Батьки зорали поле, матері заволочили».
Так само й у наведених вище сучасних реченнях більше відповідатиме духу нашої мови, коли сказати: «Двері відчиняє водій» (хоча слушно буде: «Двері відчиняються механізмом», бо тут немає дійової особи, а є лише знаряддя — механізм); «Він насмажив її на похідній сковорідці, яку передбачливо захопив Кесар»; «Щось нове, що не звідали ми»; «Дрова, що нарубав Пилип».
Заміна орудного відмінка дійової особи конструкцією з підрядним реченням інколи обтяжує фразу, через що й уникають її, кажучи: «Зроблені колективом працівників спостереження мали велике наукове значення» замість «Спостереження, що їх зробив колектив працівників, мали велике наукове значення». Але іноді контекст дозволяє перебудувати фразу так, щоб у ній не було ні орудного відмінка дійової особи, ні підрядного речення. Наприклад, фразу з сучасного художнього твору «Бородай відміряв зароблені хлопцем три пуди жита» можна, не міняючи значення, висловити й так: «Бородай відміряв хлопцеві зароблені три пуди жита». Та й у попередній фразі можна було б сказати: «Спостереження колективу працівників мали велике наукове значення».

«Тут діагноз може бути один: байдужість. Та сама, якої, на жаль, не позбулись деякі керівники і яка наносить непоправної шкоди людським почуттям, емоціям», — пише одна газета, збиваючи з пантелику читача, котрий знає, що «нанести шкоду» можна тільки, скажімо, нанісши грязюки чи снігу до хати, а коли, приміром, курка нанесе яйця, то тут, окрім користі, ніякої шкоди нема. Але за газетою виходить, що можна наносити ще й інші прикрощі, наприклад, сором, бо через кілька номерів читаємо: «Скромність чесної трудівниці взяла гору над нанесеною образою».
Шкода, що ніхто не наніс до редакції цієї газети творів наших класиків і відомих сучасних українських письменників, бо тоді там прочитали б: «Соломи в сіни наносила» (Т. Шевченко); «Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує» (Панас Мирний); «Нанесло снігу гори» (Натан Рибак).
Мабуть, тоді дізнались би в редакції, що такі поняття, як шкоду, образу, смуток, жаль тощо, не наносять, а — завдають: «Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, — у річці вражу щуку утопити» (Л. Глібов); «Не завдавай ти мені сорому при чужих людях» (І. Нечуй-Левицький).
Якщо в редакції не подобалося чомусь дієслово завдати, можуть скористуватися в такім же значенні словом учинити («Так-то вже напустилась, наче вона яку велику шкоду вчинила — свою рідну дитину пожалувала». — Марко Вовчок). Тоді напевне зрозуміють, що й у наведених на початку помилкових фразах треба було написати: «завдає непоправної шкоди», «над учиненою їй образою».

«Ні-ні та й піде на базар щось продати», — читаємо в одному перекладі з художньої літератури, а інколи такий самий вислів бачимо й в оригінальній українській сучасній літературі: «Ні-ні та й вип'є чарчину, а тоді — другу, третю... і пустився чоловік берега». У кого є чуття мови — а воно буває й природжене, й вироблене внаслідок самовдосконалення, — той зразу відчує буквалістичність перекладу й неприродність вислову ні-ні в контексті українського твору: його скальковано з російського вислову типу: «Нет-нет да и соврет опять».
Заперечення ні в українській мові може бути повторене тільки для того, щоб передати особливо піднесений емоційний стан людини, наприклад: «Ні, ні, не хочу цього! Не дам згоди на це!» А там, де треба передати російський вислів «нет-нет да и...», є інші українські відповідники: гляди («То не хотів їхати, а то, гляди, вже й у дорогу зібрався». — З живих уст), коли-не-коли («Артем на заводі. Коли-не-коли провідає матір». — А. Головко). Повторення дієслова з запереченням може також бути відповідником до наведеного російського вислову: «Не йде, не йде та й прийде стовбичити цілий день» (із живих уст).
Отож у перших помилкових фразах слід було б написати: «Коли-не-коли та й піде на базар», — або: «Гляди, й піде на базар»; «Не п'є, не п'є та й вип'є чарчину, а тоді — другу, третю...».

Між словами в реченні й між реченнями ми часто вживаємо сполучників і та й. Українська мова — милозвучна й тому пильнує, щоб не скупчувалось поряд кілька голосних або кілька приголосних. Для того, щоб ці звуки гармонійно чергувались, є в українській граматиці правило чергування, за яким звук і чергується з й на початку слів (він іде, вона йде), а також коли ці звуки виконують функцію сполучника. На жаль, іноді забувають про це правило й пишуть: «Вона і він» замість — «Вона й він». Письменники, що дбають за високий рівень мовної культури в своїх творах, послідовно додержуються цього правила й ставлять сполучник і, якщо попереднє слово кінчилось на приголосну («Я прокинувся через те, що поїзд сіпонув і раптом пішов швидко». — Ю. Смолич), та сполучник й, коли наприкінці попереднього слова стоїть голосна («Хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу» (О. Гончар).
Якщо між сполучниками і та й нема ніякої значеннєвої різниці, то сполучник та може бути в значенні і («Тільки він та вона, та старий, та стара...» — Дитяча пісенька), а також у значенні слова але («Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не два, та й не годиночку». — Дума). Коли вживати сполучника та в значенні і, а коли ставити сполучник і — це питання здебільшого суто стилістичне: якщо в реченні вже є і, тоді для стилістичної різноманітності може прислужитися сполучник та: «Вона й її мати та багато інших людей знали про це»; «Батько наказав мені та його братові полагодити повітку». Сполучником та в значенні і поєднуються також близько споріднені поняття, стани й явища, а крім того, стани й явища, одне з яких випливає з другого або зумовлюється другим, стани й явища, які чергуються: «батько та мати», «ходить та плаче», «сміється та плаче», «блискає та гримить», «кажуть та пишуть» і т. ін. Нема також ніякої значеннєвої різниці між словом але й сполучником та в значенні але, отож, коли ставити те чи те слово — це питання лише стилю.

Правильніше: ось тобі й факт, незаперечний факт

Правильніше: Відчутні й сьогодні

Правильніше: Спраглим правди й волі

Правильніше: Наче й не було нічого

Правильніше: Віднині й довіку

Правильніше: Та сама вартість

Правильніше: Не завадило б виступити й на зборах

Правильніше: Скоротиться й термін для видачі дозволу

Правильніше: Про це нема чого й казати

Правильніше: Обоє рябоє; яке їхало, таке й здибало

Правильніше: Хоч ціни й високі

Правильніше: Не надивуєшся, дивина та й годі

Правильніше: Немовби й справді Д'Арк

Правильніше: Нікому й на думку не спадало