АН — ЕТИМОЛОГІЯ
а́но́ «але, а, тільки, лише» (спол.)
результат злиття сполучника а і обмежувальної частки (згодом також сполучника) но «тільки»;
менш переконливе припущення (Шанский ЭСРЯ II, 98 – 99; Преобр. І 1; ЭССЯ 1, 36–37; Sadn.– Aitz. VWb. T 4; Zubatý LF 36, 113) про утворення псл. ano з а і ono;
р. ан, бр. [ано́] «а втім», др. ано «а, але, та», анъ «тс.», п. ano «проте, однак», слн. àn «але, а», anti «все-таки, проте; однак; але ж»;
Фонетичні та словотвірні варіанти
ано
«тс.»«аж, аж тут»«і»
(XVIII ст.), (ХѴІІст.), (1457)
Етимологічні відповідники
| Слово | Мова |
| ано́ «а втім» | білоруська |
| ано «а, але, та» | давньоруська |
| ano «проте, однак» | польська |
| ano | праслов’янська |
| ан | російська |
| àn «але, а»«все-таки, проте; однак; але ж» | словенська |
| anti «але, а»«все-таки, проте; однак; але ж» | словенська |
| анъ «тс.» | українська |
| а і обмежувальної частки но «тільки» (згодом також сполучника) | ? |
Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України