ЯК — ЕТИМОЛОГІЯ

запозичене з тибетської мови за посередництвом російської і, можливо, англійської (англ. yak «як»);

тибет. (писемне) gyag «як (самець)» (лхаське já) виникло, мабуть, із первісного *gayág (пор. тибет. [γăjág]) через редукцію префіксального складу *ga- при кореневому (-)yag;

р. бр. болг. як (зоол.) «як», п. ч. слц. вл. jak, схв. jа̏к, слн. ják;

(спол.) (порівняльний);

псл. jako, початковий компонент якого j- зводиться до індоєвропейського відносного займенникового кореня i̯-;

споріднене з лит. jóks (jõks) «якийсь, котрийсь; жоден, ніхто»;

праслов’янська форма типу ako, відбита частиною слов’янських мов з початковим а-, очевидно, продовжує займенник із вказівним займенниковим коренем ’-, виражений пізніш утраченим ларингальним приголосним;

другий компонент (морфему) цих займенникових форм становить суфікс *-ak(o) (пор.: лат. fer-ōx «відважний; дикий», atr-ōx «суворий», гр. οἰ˜νοѱ «кольору вина»), у якому вбачають (Niedermann IF 10, 223–224) здеградований до функції суфікса первісний другий член складних слів зі значенням «обличчя, око», споріднений з псл. oko, укр. о́ко;

оскільки функцію питального початково виконував займенниковий корінь *k- (укр. кий «який», х-то ‹ къ-то), питальне значення прислівника слід вважати вторинним;

пояснення початкового j- в jako як протетичного, а не кореневого (Bern. I 26; Meillet MSL 19, 286) неприйнятне;

р. [як] «як», бр. як, др. яко (присл., спол.) «як, коли; як тільки; приблизно, близько; начебто; навіть; що; так що; щоб; бо; хоч», п. jak «як», jako «хто, що, у якій функції», ст. jako «як», ч. jak «як, яким чином», jako «як (при порівнянні); як (хто, у функції кого); мов, немов», ст. jako, jake, jak «як (в усіх функціях)», ст. ako, ak «як, хоч», слц. [jak], ako «як; ніж», ak «якщо», вл. jako «коли; як (хто, що); як тільки», [hako] «тс.», нл. [jak] «як», ст. jako «тс.», ako, ak «як; що, який; коли (в мин. часі)», болг. ако́ «якщо; (розм.) хоч», м. ако «якщо; хоч», схв. jа̏ком (присл.) «ледве; щойно; тільки тепер», (заст.) jàко «тепер, нині», слн. áko «якщо», стсл. ако, ако «як; що», акъ «який», акъ «тс.»;

запозичено через старослов’янську мову з грецької;

гр. Ἀντίπας букв. «як усякий, заради всякого, щодо кожного» утворилося з прийменника ἀντί «замість, як, заради, щодо» і займенника πας «всякий, кожний; весь, цілий» (Беринда 177);

тлумачиться також як «заступник батька» (Илчев 50);

р. Анти́п, бр. Анціп, болг. Анти́па, стсл. Антипа, Антипасъ;

результат злиття частки ба і питального прислівника як, паралельний до складеної стверджувальної частки ая́кже;

запозичення з російської мови;

р. битюг, битю́к «тс.» походить, очевидно, від назви річки Битюг (ліва притока Дону), як «кінь з річки Битюг» (Даль І 90; Преобр. І 27);

менш переконливе виведення від чаг. битіÿ «верблюд» чи узб. бит «тс.» (Корш ИОРЯС 8/4, 42; Дмитриев 556) або під тюрк. ст. bitük «цілий, здоровий, міцний» (Будагов І 271; Menges Festschr. Čyževśkyj 189);

бр. біцюг «тс.»;

Потебня (РФВ 1882 VII 70) розглядав як похідне утворення від основи бід- із суфіксами -ол- і -аг-;

тлумачення (Львов BKP IV 167–169) як складного утворення з основ бід-(а) і лаг-/лог-, лег-, пор. р. сулага «дерев’яні столярні лещата», тобто як «людина, що лежить у біді (з бідою)», сумнівне;

р. бедола́га, бедола́ха (з укр.);

похідне утворення від назви Бѣлая Русь (з XVI ст.), первісна семантика якої остаточно не з’ясована;

тлумачилась як «Русь, вільна від татар» (Потебня ЖСт, 3, 1891, 117–118), як пов’язана з білим одягом і переважно світлим волоссям населення (Карский Белорусы І 117; Perwolf AfSlPh 3, 23; 8, 22; Kretschmer Glotta 21, 117) або з назвою міста Бельск (Ильинский Slavia 6, 390);

р. белору́с, бр. белару́с, п. Białorus, ч. Bělorus, слц. Bielorus, вл. нл. Běłorus, болг. белору́син, м. Белорус(ин), схв. Бел́рӯс, слн. Belorús;

засвоєна від тюркських болгар назва одного з південнослов’янських народів;

дтюрк. bulүаr «метис, змішаного походження» утворене від дієслова budamak, bulġmak «змішувати»;

первісне значення слова тлумачиться як «бунтар» (Pelliot, Oeuvres posthumes 2, 228–229);

менш переконливими були спроби пов’язання з назвою Во́лга (Šišmanov KSz 2, 47–48; Partridge 63), з герм. (н.) balgen «битися, боротися» (Detschew ZONF 2, 198–199) або з ос. bylgaeron «берег, обмілина; край (скелі, берега)» (Vernadsky, Origins of Russia 87);

р. болгарин, бр. болга́рын, др. болгаре (мн.), п. Bułgar, ч. слц. Bulhar, болг. бъ́лгарин, м. бугарин, схв. Бyгарин, слн. Bolgár, стсл. блъгары (зн. в. мн.);

неясне;

можливо, результат деетимологізації п. Węgier (=укр. *вугор, угрин) «південний вітер», сприйманого у Прикарпатті як «сильний вітер» (з гір, що знаходяться тут на півдні);

слово мало зазнати формальних змін, очевидно, вже після запозичення як незрозуміле;

п. Węgier «південний вітер» виникло з Węgier «угорець» як назва вітру з Угорщини;

через старослов’янську мову запозичено з грецької;

гр. Βαβύλας вважається сірійсько-єврейським запозиченням, що тлумачиться як «повстанець» або «замішання», можливо, пов’язаним з гебр. Babel «Вавілон»;

пояснюється і як Bab Bel «ворота і двір Бела» (головного бога Вавілона);

р. Вави́ла, бр. Ваві́ла, болг. Вави́л(и), стсл. Вавула, Вавоула, Вавила;

через старослов’янську мову запозичено з грецької;

гр. Βενιαμίν походить від гебр. Ben-Jamīn, що тлумачиться як «син правої руки» (очевидно, в розумінні «син коханої дружини, улюблений син»), «син днів» та ін;

р. Вениами́н, бр., др. Веньаминъ, ч. слц. вл. Benjamin, м. Веньямі́н Венјамин, слн. Benjamin, стсл. Веньгамиɴъ;

вважається звуконаслідувальним, оскільки крик стурбованого птаха звучить як «веретень-веретень-веретень»;

обриси птаха в польоті нагадують веретено;

р. верете́нник «тс.»;

псл. *v^ьstva‹ ‹*v^ьrttva;

споріднене з лит. vaṝstas і лат. versus «поворот плуга в кінці гонів; довжина борозни», дінд. vṛttáḥ «круглий; повернутий», іє. *uert-/*urt«вертіти, крутити»;

спочатку сприймалося як «віддаль між двома поворотами плуга»;

внаслідок переосмислення виник ряд інших значень: «шар землі», «рядок написаного» (на думку Махека, це значення в латинській мові походить з хліборобської лексики), «ряд снопів на току для молотьби», «верстовий стовп», «людина занадто високого росту», «клас, прошарок суспільства», «ставити в шеренги, вирівнювати» тощо з варіаціями в різних слов’янських мовах;

р. Верста́, бр. вярста́, др. вьрста, п. wiorstwa, wiorsta, wersta, werstwa, [werst, werszt], ч. слц. versta, вл. woršta, нл. warsta «прошарок», болг. верста́, схв. врcma, слн. vŕsta, стсл. връста;

складне слово, утворене з основ іменника верх і дієслова води́ти;

пор. перед вести;

пов’язується також (Шанский ЭСРЯ I 3, 69) із др. вьрхъ «перемога» як «той, хто веде до перемоги»;

р. верхово́д, бр. Верхово́д;

запозичення з російської мови;

р. вершо́к «тс.» є зменшеною формою від верх і первісно означало «залишок, невелика частинка понад міру», а згодом набуло значення точної величини;

Фасмер розуміє первісне значення як «фаланга вказівного пальця»;

бр. вяршо́к;

псл. ѵеčеrъ ‹*veker-;

споріднене з лит. vãkaras, лтс. vakars, можливо, також лат. vespera, гр. εσπέρα, ірл. fescor, кімр. ucher, вірм. gišer «тс.»;

з цими словами зіставляється також айн. ukura «вчора увечері», ukuran «ніч» (Naert 117);

всі індоєвропейські форми зводяться, очевидно, до двох основ: балтосл. *uekerо і гр.-лат.-кельт. *uespero;

за Бругманом (IF 13, 158), іє. *uе- відбите в дінд. ava, au- «вниз», a *-kero – в дінд. kiráti «розсипає, кидає, шпурляє», kara«промінь світла», гр. σκαίρειν «стрибати, танцювати», лат. coruscus «тремтячий, виблискуючий»;

звідси *uekero можна розуміти як «внизу (за обрієм) тремтячий промінь»;

останнім часом слов’янські і балтійські форми зіставляються з лит. úkti «хмаритися», úkanas «хмарний», ùnksna «тінь» (Vaillant Gr. comp. І 303; Bodnarčuk Wien. sl. Jb. 2, 198);

р. болг. м. Ве́чер, бр. ве́чар, др. вечеръ, п. wieczór, ч. слц. večer, вл. wječor, нл. wjacor, јасог, полаб. vicer, схв. вȅчē, слн. večér, стсл. вечеръ;

запозичення з латинської мови;

лат. altāre, altar «жертовник, пристрій для спалювання жертви» зводиться до *adaleio «спалюю» (звідки пізніше adoleo «тс.»), однак у мові римлян слово стало вторинно пов’язуватися з прикметником altus «високий» і відповідно пояснювалось як «високе місце, підвищення»;

можливо, що лат. altāre, altar дійшло до слов’ян не безпосередньо, а через двн. altāri;

р. алта́рь, [олта́рь], бр. aлта́р, др. алтарь, олътарь, п. ołtarz, ч. oltář, слц. слн. oltár, болг. олта́р, м. олтар, схв. òлтāр, стсл. алътарь, олътарь;

псл. *gatja (одн.), *gatjě (дв.), яке підтверджується старими запозиченнями в фінно-угорських мовах (пор. фін. kaattio «штани», уг. gatya «кальсони, селянські штани»);

етимологію не встановлено;

найбільш вірогідним є пов’язання з псл.*gatiţi «прикривати», укр. гати́ти як про нижній одяг первісно типу пов’язки, що закривав певні частини тіла (Brückner 131; Sławski I 245–246);

глибший зв’язок з псл. gatiti як похідним від gatь «за.гата», первісно «вимощений хмизом хід через болото», припускається у виведенні псл. *gatja від іє. *g^uā- «іти», як «одяг, у якому ходять» (Булич ИОРЯС 10/2, 431; Nieminen Sc.֊Sl. З, 224– 235; Machek ESJČ 153–154);

існування назв частин тіла (р. і слн.), омонімічних щодо назви одягу, дає підставу думати про можливість семантичного розвитку «назва частини тіланазва одягу», але конкретні спроби пов’язання з певними частинами тіла мало переконливі;

такими є зіставлення з дінд. gabháḥ «vulva», вірм. gavak «зад тварини», ірл. gabhal «пахвина», кімр. gafl «femininum pars interior», тобто виведення псл. *gatja від *ghābhtiā (Lidén Arm. St. 33), з гот. giþus «живіт, материнське лоно», двн. guiti «vulva» (Bern. I 297), з гр. γαστήρ (Schrader Reallexikon 1514), іє. *g^uōus «бик» (Погодин Следы 228– 230);

р. [га́чи] «стегна; штани, холоші», бр. [га́шнік] «верхня частина, пояс штанів», ст. кгачи «штани», кгати «тс.», п. gacie «кальсони, (ст.) штани; пов’язка; [шерсть на ногах ведмедя)», ст. gace «штани; пов’язка», ч. ст. háče «штани; пов’язка; пояс», заст. hace «кальсони, штани», болг. га́щи «кальсони, [штани, шаровари]», м. га́ки «кальсони, (розм.) штани; кошлате пір’я на ногах птахів», схв. гaћe «кальсони; штани (селянські)», слн. gáča, мн. gáče «кальсони; (анат.) довга калитка у тварини-самця; (ст.) печінка», р.-цсл. гаѱа «білизна»;

псл. gnida ‹ балто-сл. *gninda;

споріднене з лтс. gnĩda, лит. glìnda (‹*gnìnda), ісл. норв. діал. gnit, дат. gnid, шв. gnet, нім.(тірольське) [gneis] «лупа»;

можливо, повʼязане з гни́ти (псл. gniti), пор. як семантичну паралель р. [тля] «гнила річ»: р. літ. тля «рослинна воша»;

допускалась також можливість первісного значення «щось розтерте, щось мале» (Persson Beitr. 94 – 96);

інші відповідники: двн. (h)niʒ, нвн. Niß, Nisse, дангл. hnitu (‹*knidā), алб. thëní (‹k’nidā), гр. κονίς (род. в. κονίδος), вірм. anic, лат. lēns (род. в. lendis);

р. болг. м. гни́да, бр. гні́да, п. нл. gnida, ч. слц. вл. hnida, полаб. gnaidåi (мн.), схв. гњȕда, слн. gnida;

псл. *gorxъ ‹ ‹*gorsb;

фонетично йому відповідають лит. garsas «яглиця, Aegopodium podagraria L.» (пор. також лит. garšvà «тс.»), лтс. gãrsa, gârsa, gãrse, двн. gers, нвн. Giersch «тс.», однак досі не зʼясовано різниці в значеннях;

повʼязують також з дінд. ghárṣati «розтирає», ghṛṣṭa «розтертий», пояснюючи первісне значення як «щось розтерте» (пор. семантичну паралель лит. žìrnis «горох», псл. *z^ьrno, укр. зерно́ : дінд. jīrṇá«роздрібнений, спорохнілий») (Fortunatov AfSlPh 4, 587; KZ 36, 37; Pedersen IF 5, 54; Bern. I 231 – 232; Pokorny 439 – 440);

малопереконливе повʼязання з ізольованим дінд. haréṇu- «вид гороху» (Machek Jm. rostl. 127);

слабо обґрунтоване припущення про субстратне доіндоєвропейське походження слова (Machek ESJČ 182);

р. горо́х, бр. гаро́х, др. горохъ, п. нл. groch, ч. hrách, слц. hrach, вл. hroch, полаб. gorx, болг. грах, м. грав «квасоля», схв. грȁх «тс.», слн. gràh;

запозичення з румунської мови;

рум. groápă «яма» походить від алб. gröpa «яма, могила», повʼязаного, очевидно, з псл. grobъ «гріб»;

зіставляється також (Machek ESJČ 151) з іт. greppo «обрив, схил» як «праєвропейське»;

п. [grapa] «балка, гора, скелястий хребет, круча», ч. [grapa] «балка; неродюча земля», слц. [grapa] «неродюча земля», болг. гро́па «яма для гасіння вапна», [гра́па] «нерівність, вибоїна», схв. gropa «низьке місце, долина»;

запозичення з російської мови;

р. декабри́ст з’явилося в 30-х роках XIX ст. як назва учасника повстання проти російського самодержавства 14 грудня 1825 p;

утворено від р. дека́брь «грудень» (пор. укр. ст. декабрь, XIV ст.), запозиченого у давньоруську мову з латинської через середньогрецьку;

лат. december «грудень» пов’язане з decem «десять», спорідненим з псл. desętь, укр. де́сять (у римському календарі грудень був десятим місяцем, оскільки рік починався з 1-го березня);

бр. дзекабры́ст, п. dekabrysta, ч. dekabrista, слц. dekabrista, вл. dekabrist, болг. декабри́ст, схв. деàкабрист(а), слн. dekabríst;

через посередництво сучасних західноєвропейських та латинської мов (н. Diabét, фр. diabète, англ. diabetes, лат. diabētēs) запозичено з грецької;

гр. διαβήτης «діабет» є складним словом, утвореним з δια- «через» (можливо, з *δισά від δίσ «двічі», що походить з іє. *dis- ‹*duis-«надвоє, навпіл»), та βήτης «який ходить, рухається», пов’язаного з βαίνειν «іти», від якого походить також укр. ба́за;

буквальне значення і мотивація грецької назви хвороби єдиного пояснення не мають;

назва тлумачиться як «(людина) з широко розставленими ногами» (характерна поза діабетика) або як «те, що проганяє (рідину через організм)»;

р. болг. диабе́т, бр. дыябе́т, п. diabetyk «хворий на діабет», ч. слц. diabetes, м. дијабетес, схв. дијабéтес, слн. diabétes;

запозичення з німецької мови;

нвн. Emma виникло з Erma (інша форма Irma), першого компонента давньогерманських складних жіночих імен (типу Ermen-trud, Irm(in)gard), яке пов’язують з «Ірмін (божество давніх германців)» (Paul Kl Vnb. 90, 104) або пояснюють, менш переконливо (Klein 515), як «весь, загальний» (еrmin);

сумнівне пояснення (Суперанская 91) як давньогерманського «лагідна, приязна», яке не обґрунтовується наведенням відповідного германського слова;

р. Э́мма, бр. Э́ма, п. Emma, ч. слц. Ema, слн. Ema;

очевидно, запозичення з німецької мови;

нвн. Este «ест, естонець», Estland «Естонія» пов’язане з назвою балтійського племені Aestii, Aesti, відомої нам уперше в такій формі з твору римського письменника Таціта «Германія» (98 р. н. е.), яка відбиває, очевидно, германську назву цього племені і відповідає дісл. Eist(i)r, дангл. Estum і, можливо, пов’язана з дісл. еіðі «перешийок» або з гот. aistan «боятися, лякатися», згодом «страхіття»;

пояснення Aesti (і) як «східні» (очевидно, в зв’язку з п. герм. *austа- «схід») (Каск Яз. нар. СССР III 35) менш вірогідне фонетично;

Есто́нія походить від слат. Estonia, утвореного від цього етноніма;

у самих естонців назва aestlane «естонець» (де -lane – суфікс на позначення місця, споріднений з фін. (eesti-)lainen «тс.»), – очевидно, з німецької мови, – поширилася лише з середини XIX ст., до того часу естонці себе називали maarahvas «корінне населення» (букв. «народ (цієї) землі»);

у давньоруських літописах естонці разом з іншими прибалтійськофінськими племенами називалися Чудь (пор. р. Чуд-ское озеро);

р. эст, эсто́нец, бр. эсто́нец, п. Estończyk, ч. Est, Estonec, слц. Estónec, вл. Est, болг. есто́нец, м. Естонец, схв. Есто́нац, слн. Estónec;

псл. obuxъ;

загальноприйнятої етимології не має;

найчастіше пов’язується з ву́хо, псл. uxo у значенні «отвір для ручки в різних інструментах»;

пояснюється також (Machek ESJČ 407–408) як «двовухий» (з двома лезами), оскільки ч. [uši] має значення «леза сокири по обидва боки від топорища»;

малопереконливим здається пов’язання слова з вигуком бух або з дієсловом набуха́ти «набрякати» (Горяев 235; Брандт РФВ 1890/1, 94; Фасмер ІІІ 109–110; Bezlaj ESSJ ІІ 239; Sadn.–Aitz. VWb. І 76–81), як і з дієсловом obuti «взути» (ЭСБМ 1, 61);

р. о́бу́х, бр. абу́х, п. obuch, ч. obuch, obušek «палка, обух», слц. obuch «дрючок», слн. [obûh] «булава, довбня»;

результат видозміни деетимологізованого виразу тьма-тьму́ша «тс.», паралельного р. тьма-тьму́щая «тс.» і переосмисленого як «мати імуща»;

через церковнослов’янське посередництво запозичено в давньоруську мову з грецької;

гр. Μωϋσης, Μώσης походить від гебр. Mōšéh, яке вважається запозиченим з єгипетської мови і тлумачиться як «взятий з води» чи «дитина, син» або пов’язується з гебр. māšáh «він витягнув» і тлумачиться як «визволитель»;

р. болг. Моисе́й, бр. Маисе́й, Масе́й, др. Моисѣи, Моиси(и), п. Mojżesz, ч. слц. Mojžiš, вл. нл. Mójzas, м. Mojcej, схв. Mojcuje, слн. Mojzes, стсл. Moси(и), Moиcи(и), -сга, -сѣга;

загальноприйнятої етимології не має;

здебільшого давнішою вважається форма около́ток, пов’язана з колоти́ти «бити, калатати»;

у такому разі первісним могло бути значення «дільниця, яку охороняє (обходить) сторож з калаталом»;

виводиться також (Bern. I 548) від ко́ло «коло» як р. [межу́ток] «проміжок», промежу́ток «тс.», від [ме́жу] «між»;

недостатньо обґрунтованим є пов’язання около́ток (з первісним значенням «перегородка») з укр. [коло́т] «обмолочений сніп соломи», п. okłót «сніп соломи; дошки, якими оббивається дерев’яна хатина», okłot «тс.», ч. klát «колода, чурбак», klátek «тс.», полаб. klåtaí «колоди», прус. kalte «межовий стовп» (Matzenauer LF 8, 169; 11, 349; Torbiörnsson 1, 84);

деякі автори (Преобр. I 644; Горяев 238) первісною вважають форму около́док, яку зіставляють з коло́да «пасіка», пояснюючи слово як «поселення навколо колоди бджіл»;

р. около́док «поліцейська дільниця», около́ток «тс.; навколишня місцевість; околиця; округа», бр. акало́дак «околодок»;

запозичення з польської мови;

п. okręt «корабель», схв. о̀крут «(плетена) посудина», пов’язане з kręcić «крутити», якому відповідає укр. крути́ти;

пояснюється як «те, чим крутять, керують» (Brückner 377–378);

р. [о́крут] «вид судна», бр. ст. окрутъ, окрентъ «тс.» (XVII ст.);

псл. orǫžьje;

споріднене з лит. reñgtis, rengiúos «споряджатися», apreñgti «споряджати, одягати», aprangá «спорядження», išreñgti «здіймати, роздягати»;

менш переконливе пов’язання (Преобр. І 659) з р. руга́ть і реконструкція первісного значення як «лайка, знущання», яке зазнало впливу orǫdьje «знаряддя» і стало сприйматися як «засіб ворожої дії»;

р. ору́жие «зброя», ружьё «рушниця», бр. ружжо «тс.», др. оружие, п. oręż «зброя», ч. [oruží] «знаряддя; зброя», болг. орѣ́жие «зброя», м. оражjе, схв. о̀рӯжjе, слн. oróžje, стсл. орѫжие «тс.»;

очевидно, запозичення з російської мови;

р. [осна́ч] «бурлака; річковий матрос» може бути похідним від [осн] ‹ др. остьнъ «гак, багор», спорідненого з о́стрый «гострий», як «той, хто орудує багром»;

виведення (Фасмер ІІІ 162; Matzenauer 12, 173; Bern. I 32; Mikl. EW 4) від гот. asneis «різноробітник, поденник», двн. asni «тс.», а також пов’язання (Даль ІІ 1814) з р. осна́щивать «оснащувати», осна́стка помилкові;

бр. асна́ч «плотар»;

результат фонетичної видозміни словосполучення от як;

результат злиття словосполучення о́сь як;

можливо, поряд з ось існував варіант *оць (‹ *от сь), паралельний до оце (‹ от се);

як у говорах змінилось у [єк, їк];

складне утворення з прийменника по́за́ і прислівника як;

вихідне значення не зовсім ясне;

псл. komonika/komonica «конюшина; буркун; фіалка; шавлія; полин», найвірогідніше, похідне від komonjь «кінь»;

назва зумовлена тим, що більшість з цих рослин є цінним кормом для коней, а деякі вживаються як ліки для них;

до словотвору і розвитку семантики пор. подібні укр. конюши́на «Trifolium L.», п. koniczyna, ст. [konik, konicz], ч. заст. koníček, konníček «тс.», р. [ко́ники] «полин звичайний», а також ч. koňský dětel «Trifolium caballinum»;

тлумачення первісного значення як «бджолина рослина, бджолина трава» й пов’язання слов’янських форм з якимось гіпотетичним праслов’янським апелятивом у значенні «(дика) бджола», спорідненим з лит. kamanė «джміль», лтс. kamane «тс.; дика бджола» (Moszyński JP 33, 364; 35, 295–297; Holub–Lyer 251; Machek ESJČ 271; ESJČS 216), непереконливі;

зближення з псл. komъ «грудка, брила», р. ком, комо́к «тс.» (Младенов 247–248) неприйнятне, як і виведення від кореня *kъn- «жива істота; рослина» і, далі, пов’язання з р. [комя́га] «човен», [камя́га], п. komięga «тс.» (Schuster-Šewc Probeheft 48);

р. [комани́ка] «порічка червона, Ribes rubrum L.; ожина звичайна, Rubus caesius L.; морошка, Rubus chamaemorus L., Rubus arcticus L.»,[комани́ца] «тс.; лядвенець рогатий», [комони́ка] «ожина звичайна; морошка; костяниця, Rubus saxatilis L.; суниці лісові, Fragaria vesca L.», [комони́ца] «морошка, Rubus arcticus L.; костяниця; комонник лучний, Succisa pratensis Moench.», п. kornonica «лядвенець, Lotus L.; [комонник лучний; буркун, Melilotus Adans.; конюшина]» (з ч.), [komonika] «лядвенець», komunica «[тс.]; (ст.) комонник лучний; буркун; конюшина», ч. komonice «буркун», [komonka], ст. komonicě, komonnicě «тс.», слц. komonica «тс.; конюшина», вл. заст. komonica «вид конюшини», komonc «буркун», болг. комони́ча «тс.; [буркун жовтий, медова конюшина, Melilotus officinalis (L.) Desr.; шавлія лучна, Salvia pratensis L.; фіалка лісова, Viola silvestris Lam.; фіалка триколірна]», [комани́ча, комани́ка, кому́нича] «тс.», [комони́ка] «полин звичайний, Artemisia vulgaris L.; буркун жовтий; шавлія лучна; фіалка лісова», м. комоника «буркун», схв. комòника «полин звичайний; [ромашка, Matricaria L.]», комòњика, комòљика «тс.», komòtljika «полин звичайний», слн. komónika, komónjica «тс.»;

складне утворення з прислівника (сполучника) як і частки би (б);

п. jakby «мов, немов; [якби]», ч. jakoby «наче, начебто», (розм.) jakby, слц. (заст., розм.) jakby «тс.»;

складне утворення із вживаних в умовній сполучниковій функції прислівника як та займенника що;

за основу утворення могли стати умовні конструкції типу як що́ станеться, то…;

можливий також вплив умовного сполучника якби́;

псл. čаšа;

розглядається як споріднене з прус. kiosi (‹ *ki̯ōsē, *ki̯āsē) «кубок» (Meillet RS1 2, 66–67; MSL 9, 373; Фасмер IV 320), хоч, на думку інших дослідників (Brückner AfSlPh 20, 490; Bern. I 137), пруське слово є запозиченням з праслов’янської мови;

імовірний зв’язок з етимологічним гніздом кореня *kō˘s-/kē˘s-, до якого належать коса́, коси́ти, чеса́ти тощо, з первісним значенням слова čаšа як «вирізане, видовбане» (Мельничук Этимология 1966, 231–232);

псл. čаšа пояснювалося як похідне від čеsati з семантичним розвитком «шкаралупа, кора, луска» «чесати, відділяти, розділяти» (Jakobson Sc.-Sl. IV 306–307), пор. схв. (сх.) [ча(х)ура] «чашечка жолудя» (сюди ж, мабуть, і укр. [ча́х(о)вина] «верхня частина ярма (чашина́)»);

менш переконливе пов’язання з лит. kiáušas «череп» (Младенов 680, РФВ 62, 262; Bezlaj ESSJ I 74) або з дінд. сáṣakas «кубок» (Hübschmann I 187);

тлумачилося також як іранське запозичення (Черных II 376; Skok I 299; Bern. I 137; Schrader Reallexikon I 369; Vasmer RS1 6, 173);

можлива також формальна реконструкція розвитку псл. čaša: čaša *kēša *kexa *kēxja *kēsja (від *kēs- ‹ česati, укр. чеса́ти);

р. бр. др. ча́ша «чаша; пригощання; доля, жереб», п. czasza, ч. číšе, слц. čаšа, полаб. coso, болг. м. ча́ша, схв. ча̏ша, слн. čášа, стсл. чаша;

псл. *čermъха;

споріднене з лит. kermùšė «дикий часник», šermùkšnis (šermùkslė) «горобина», лтс. сe̦rmaûkša/ce̦rmuksa «тс.», гр. ϰρέμυον, ϰρόμυον «цибуля», дангл. hramsan (мн.) «черемша», ірл. creamh «часник»;

іє. *kermus- (*kremus-/kromus-), можливо, на позначення рослин з різким (від кореня *ker- «різати») запахом;

більш проблематичні пов’язання назви рослини (Трубачев ЭИРЯ II 34–35; ЭССЯ 4, 67–68) з іє. назвою черв’яка *kr̥m-/kerm- (псл. *č^ьr̥mь, лтс. cḕrme) або з гр. ϰόμαρος «суничник» (Boisacq 488);

малодоказове пояснення слова (Machek ESJČ 586) як «праєвропейського» з дуже затемненою структурою;

р. черёмуха, [чере́мха, черёмха], бр. чаро́мха, др. черемъха, п. trzemcha, czeremcha (з укр.), ч. střemcha, слц. čremcha, [čeremcha], слн. črêmha, [črémsa];

псл. čelověkъ/čьlo-věkъ «людина; чоловік; одружений чоловік; слуга»;

загальноприйнятої етимології не має;

за останньою гіпотезою, це складне слово čelo-věkъ, перша частина якого пов’язується з псл. čel’adь «група людей», а друга з лит. vaĩkas «дитя; син», прус. waix «слуга, наймит»;

первісне значення слова – «той, що належить до роду, родини» або «чоловічий член роду» (Zimmer AfSlPh II 346–348; Bern. І 140–141; Moszyński JP 33, 352–354);

праслов’янський новотвір, що не має відповідників в інших індоєвропейських мовах;

брак точних слов’янських відповідників обом компонентам викликав появу інших, більш сумнівних припущень: тлумачення čelo- як «чоло ( підвищення)» (Критенко Вступ 527; КЭСРЯ 489);

пов’язання čelo- з двн. helid «чоловік, боєць, герой», гр. ϰέλωρ «син, нащадок» (Brugmann IF 19 (1906), 213);

з čelo «чоло, лоб» + věkъ «сила», тобто «той, що має силу в лобі» (Šuman AfSlPh 30, 295);

пояснення -věkъ як «сила» (Brückner 79);

розгляд слова як одноосновного čelov-ěk «член племені» (Otrębski LP 7, 1959, 296–297);

виведення ч(е)ловекъ з початкового словекъ (похідного від словити) «той, що говорить, має дар слова» (Микуцкий ИОРЯС 20/4, 364–365) або з енклітики неозначено-особових займенників типу ч. -kolivěk, п. kolwiek (наприклад, заст. ч. kdokolivěk «будь-хто», п. ktokolwiek «тс.») (Мартынов Сб. Аванесову 185–192);

р. челове́к «людина», бр. чалаве́к «людина; одружений чоловік», др. чоловѣкъ, чєловѣкъ, чловѣкъ, п. człowiek, ч. člověk, слц. človek, вл. čłowjek «тс.», нл. čłowjek «людина; одружений чоловік; чоловік», полаб. clåvǝk «людина», болг. чове́к «людина; чоловік, мужчина», м. човек, схв. чо̀век «тс.», слн. člîvеk, стсл. чловѣкъ «людина; слуга»;

псл. [(півн.) *čr̥toryjь/čr̥toryja];

складне слово, утворене на основі слів *čr̥tъ, укр. чорт і форми -ryjь/-ryja, пов’язаної з дієсловом ryti, укр. ри́ти;

сумнівні пов’язання з *čr̥ta і ryti (Фасмер IV 349; Соболевский РФВ 70, 96) або з лит. kertùs «землерийка», що зближується з першим компонентом при тлумаченні слова в цілому як «кротовина» (Brückner 266), сумнівне й пояснення *čr̥toryja як пов’язаного з *krъtoryja «злий дух, що риється в землі, ніби кріт» (ЕСЛГНПР 175 з посиланням на: Трубачев Этим. 154);

р. черторо́й «яр; вибій від води», др. Чьрторыя (› укр. суч. Чортори́й – рукав Дніпра й місцевість навколо нього біля Києва), п. Czartoryja (озеро в басейні Вісли), ч. [Čertoryje] (топонім і мікротопонім);

псл. [xusta] розглядається як праслов’янський діалектизм, властивий насамперед польському ареалу, при цьому xusta ‹ *xut-ta, де *xut- пов’язується з xytiti/xvatati, а «тканина» тлумачиться як «здобич» (ЭССЯ 8, 117–118; Kawczyński AfSlPh 11, 609–610, проти Фасмер IV 286);

припускається також запозичення в українську мову з румунської;

рум. fústă «спідниця», як і алб. fustë «тс.», походить від нгр. φου̃στα «спідниця», φουστάνι «довга сукня» (› тур. fistan «вид одягу»), яке через іт. fustagno «бумазея» зводиться до слат. fustanum «тс.», що його виводять від ар. Fostât – старої назви Каїра;

тоді у російській, білоруській та в західно-слов’янських мовах – з української, у південнослов’янських – безпосередньо з румунської або грецької;

неприйнятні пов’язання укр. ху́ста з псл. хǫsa, від якого походять п. ст. chąsa «грабування», р. хуса «тс.» (Brückner PF 6, 16; KZ 42, 348; Bern. I 400), з р. скут «онуча» (Brückner KZ 51, 238; AfSlPh 42, 143, 186);

р. [ху́ста, ху́стка], бр. ху́ста, ху́стка, п. chusta, chustka, ст. chusta «хустка; одяг; білизна», слц. [chust, chustka], болг. фу́ста «спідниця», схв. [фу̀штан] «сарафан; бумазея»;

запозичення з церковнослов’янської мови;

стсл. цсл. Иаковъ через гр. Ἰάϰωβος походить від гебр. І̯a‘qōḇ «тс.», (букв.) «(він) іде слідом за кимось», пов’язаного з гебр. ‘āqaḇ «(він) ішов слідом; слідкував, стежив», ‘āqḗḇ «п’ята», що споріднені з арам. ‘іqbā «п’ята; слід, ознака», ак. iqbu «тс.», ар. ‘аqib «п’ята», ‘áqaba «(він) ішов слідом»;

р. Я́ков, ст. Иа́ков, бр. Я́каў, Яку́б, п. Jakub, (заст.) Jakоb, ч. слц. вл. нл. Jakub, болг. Я́ков, схв. Jàкōв, Jȁkob, слн. Jákob, стсл. Иаковъ, Иаковъ;

очевидно, з давнішого ѵěžь «знавець (законів)» (пор. др. вѣжь «знавець», 1400), утвореного від дієслова věděti «знати»;

Піскунов подає форму множини вожі, яка може свідчити про вплив дієслова вози́ти і терміна во́зний.֊ Див. ще ві́дати;

фонетичний варіант первісної діалектної форми [я́тіл] «дятел» (пор. у фонетичному плані кісто : тісто, кісний : тісний);

форма [я́ків] виникла, мабуть, як наслідок народно-етимологічного осмислення форми [якіл];