АН — ЕТИМОЛОГІЯ

а́но́ «але, а, тільки, лише» (спол.)

результат злиття сполучника а і обмежувальної частки (згодом також сполучника) но «тільки»;
менш переконливе припущення (Шанский ЭСРЯ II, 98 – 99; Преобр. І 1; ЭССЯ 1, 36–37; Sadn.– Aitz. VWb. T 4; Zubatý LF 36, 113) про утворення псл. ano з а і ono;
р. ан, бр. [ано́] «а втім», др. ано «а, але, та», анъ «тс.», п. ano «проте, однак», слн. àn «але, а», anti «все-таки, проте; однак; але ж»;
Фонетичні та словотвірні варіанти

ано «тс.»«аж, аж тут»«і» (XVIII ст.), (ХѴІІст.), (1457)
Етимологічні відповідники

Слово Мова
ано́ «а втім» білоруська
ано «а, але, та» давньоруська
ano «проте, однак» польська
ano праслов’янська
ан російська
àn «але, а»«все-таки, проте; однак; але ж» словенська
anti «але, а»«все-таки, проте; однак; але ж» словенська
анъ «тс.» українська
а і обмежувальної частки но «тільки» (згодом також сполучника) ?


Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.